Глава 15. Розмова з мамою

На ранок від вчорашнього хвилювання страшенно боліла голова. Дощова погода нашіптувала мантри, закликаючи не підійматися з ліжка, а залишатися під теплою ковдрою. Протерши очі, Люба мляво потягнулася й подивилася на незашторене вікно, на якому чудернацькими візерунками розмістилися краплі та патьоки. Ранок був надто темним. Душі не вистачало життєдайного сонячного сяйва.

Перевернувшись на інший бік, спиною до вікна, порожнім поглядом роздивлялася стіни, велику шафу блідого кольору, на якій де-не-де ще виднілася пакувальна плівка, коробки з речами, які безпорадно визирали із картонних домівок. Зовсім розлінилася за ці кілька днів.

Єдине, що радувало, це гарна постіль та зручне велике ліжко, яке їй вдалося купити з вигідною знижкою. Матрац немов забирав тіло в полон, подушка м'яка та чарівна, адже поклавши на неї голову, можна миттєво втратити бажання щось робити. Лише спокій, лише відпочинок.

Ваня ще спав. На годиннику сьома ранку. Чого б не поспати більше? Але ж ні, вже прокинулася і не могла змусити себе ані спати далі, ані піднятися та зайнятися справами. Тим паче Давид буде очікувати її дзвінка, отже, треба зібрати всі сили, щоб з поліпшеним настроєм зустрітися з ним.

Від цієї думки живіт стягнуло приємним і бентежним відчуттям. Мучило сумління. Він вчора став новою частиною її життя, розділивши болючі переживання. А вона так жахливо завершила вечір. Напевно, Давид тепер думає про неї казна-що. Бо поводилася зовсім не як доросла жінка.

Але ж як страшно пускати людину у своє серце, навіть розуміючи, що наче заворожена, починала закохуватися.

Накинувши на плечі сірий плед, тихенько зазирнула до сина в кімнату. Перевірила, чи не протікає стеля й спустилася на перший поверх в кухню.

Терміново потрібна міцна кава з вершками. Увімкнувши кавомашину, сіла на широке підвіконня, закутуючись у м'яку тканину. Улюблене місце в будинку, мрія, що здійснилася — низьке вікно з підвіконням, на якому можна розміститися з гарячою чашкою або книгою, щоб забути про турботи та буденність.

Притулилась головою до прохолодного скла, заплющуючи очі й згадуючи мить, коли поруч стояв Давид. Як він обережно торкнувся пасма волосся, як відчувала тепло його тіла… Потрібно перепросити за вчорашнє та домовитися про спілкування без натяків на стосунки. Можливо, за деякий час їй вдасться приязно налаштувати Ваню, що матір заслуговує на те, аби бути щасливою. І що Давид зможе потоваришувати з хлопчиком. Хоча здавалося, що йому це вже вдалося.

Мабуть, на даному етапі їхнього життя, це буде найправильніше рішення. А якщо чоловік не виправдає надій, вона має досвід, як пережити розставання… Сумна думка, утім, дає зрозуміти, що доросле життя потребує дорослого рішення та зважених кроків.

Взявши телефон, набрала номер мами. Після довгих гудків, слухавку нарешті підняли:

— Так, доню? У вас все нормально?

— Звісно, не хвилюйся. Хотіла дізнатися, чи є новини про тата?

— Телефонувала о шостій до чергового лікаря, то сказав, що стан стабільний.

— Ще рано видихнути з полегшенням? — жінка замовчала.

— Не знаю, мила! Будемо вірити, що все скоро налагодиться.

Люба розуміла, наскільки зараз складно мамі. У родині рідко хтось хворів, і такий випадок дуже вплинув на всіх рідних. Переживання вибивають зі звичної течії життя. Усі турботи та клопоти відкладаються, а думки постійно повертаються до лікарняних стін, за якими знаходилася близька людина.

— Я сьогодні буду в місті, заїду до батька. Що потрібно привезти?

— Поки нічого невідомо, доню. Мають надати новий список ліків, але це буде пізніше, — Людмила Петрівна намагалася не виказувати занепокоєного голосу, але Люба і сама знала, що лікування — затратна справа.

— Тоді я привезу тобі грошей, і не сперечайся!

— Вчора Вікуся скупилася, не треба.

— Вона навчається, їй самій необхідні кошти. А я працюю, маю заощадження, тому не відмовляйся. Домовились?

— У тебе ремонт і дитина…

— Мам? — наполегливіше заговорила. — Який до біса ремонт?! Усе! До зустрічі! Години через дві буду в лікарні. Цілую.

— Дякую, — ледь не зі сльозами промовила. — Маю найкращих доньок у всесвіті!

— А ось із цим погоджуюся, — легенько засміялася. — Люблю вас!

Заплющила міцно повіки, щоб стримати бажання плакати. Ніщо та ніколи не стане для неї важливішим, ніж сім'я. Подумала про сина. Їй соромно за те, що Іванко не мав такого гідного прикладу родинних стосунків, які мала вона сама. Соромно, що хлопець не знав батьківської підтримки. Соромно, що не відчував такого ж кохання та дружби, які існують між люблячими людьми. Але вона не збиралася зупинятися. Усіма силами буде створювати для нього затишок, огортати своєю любов'ю та увагою. І колись їй нарешті вдасться побудувати рідне гніздечко, в якому він зможе завжди бути щасливим.

Розбудивши Ваню, нагодувала його та попросила збиратися. Помітила на столі біля холодильника зім'ятий папірець. Всміхнулася. Так, це той список, який вона запхала Давиду під одяг. Підійшла, взяла та розгорнула. Величенький перелік. Зітхнула. Байдуже, головне допомогти матері вилікувати тата. Стиснувши в долоні листок, жбурнула його в сміттєве відро. Зараз не до ремонтних робіт.