Глава 14. Коли накочує втома

Розвізши маму та сестру по домівках, Давид також повіз Любу із сином додому. На вулиці вже наступала туманна осіння ніч, у супроводі дрібного, проте, дуже холодного дощу. Виїжджаючи за місто, чоловік зупинився на заправці, щоб запастися пальним на зворотну дорогу.

— Купити кави? — запитав він у мовчазної Люби, яка майже весь час не хотіла розмовляти.

— Так, я буду вдячна.

Заправившись, вони припаркували машину під навісом біля станції. Гаряча кава у великому пластиковому стаканчику випаровувала чародійний аромат. Вийшовши на вулицю, поки Ваня знову задрімав, Люба попросила сигарету й, мовчки затягуючись, вдивлялася в краплі, які нещадно били по асфальту непереривним маршем бульбашок у калюжах.

— Я знаю, як тобі важко зараз… Однак твоє мовчання засмучує, — сказав, дивлячись на її профіль.

Вона не поверталася до нього, тому дозволив собі торкнутися до неї. Зробивши пів кроку, обережно обійняв за талію, хотів підтягнути ближче, щоб поцілувати у волосся. Але Люба раптом відсахнулася.

— Я тебе прошу! — наче гнівно мовила. — Тут Ваня! Він може побачити.

— Добре, не буду, — відпустив і відійшов, теж дістаючи сигарету. Підкурив, дивлячись в інший бік дороги. — Якщо тобі не потрібна моя увага, ти можеш щиро сказати. І я залишусь… просто новим другом.

— Я… не знаю. Усе стало складно в голові. Зненацька. Тому що цілий рік я намагаюсь вирівняти курс життя. Цілий рік я ховаюсь від людей, від почуттів. Лише син, лише спокій.

— Так, я помітив, — тихо відповів, повертаючи погляд до Люби.

— А я не люблю складнощі, розумієш? Я багато років жила поряд з чоловіком, який примушував мене постійно знаходитися в стані стресу. Я хотіла позбутися цього, і здавалося, що це починало вдаватися.

— Поки не з'явився я? — здогадався шлях її промови. Вона зробила ковток, і винувато глянула на нього.

— Не хочу травмувати Ваню, — подивилася на затемнене скло автівки.

— А щасливою бути хочеш?

— Не ціною любові сина… — схилила голову, безглуздо роздивляючи стаканчик з кавою.

— Це правильно.

— Давиде? — підвела погляд. — Не буду давати тобі порожніх надій, що в нас можуть скластися якісь стосунки. Так, безперечно, ти мені подобаєшся…

— Це я теж помітив, — жартома додав, заворожуючи її серце гарною усмішкою. — Але?

— Але, — примруживши очі, продовжила, — зараз між нами нічого не може бути. Не хочу квапитися, не хочу знову помилятися.

— Любань, я вже давно все зрозумів. Вдячний тобі за щирість та турботу. Оскільки ми кажемо як є, відверто, то я теж маю одне «але». Якщо я не буду навіть пробувати завоювати прихильність Вані та твою, то можу просто втратити шанс на «якісь стосунки». Чудово розумію, що ми дійсно мало одне одного знаємо, що в кожного є минуле… Утім, для того і є майбутнє, щоб створювати його поступово.

Вона мовчала. Що могла сказати, коли він уже все сказав? Так, поступово будувати стосунки — цілком логічно. І Давид встиг підкорити її душу. Проте обирати новий шлях, коли вже купив квиток в інший бік, непросте завдання.

— Я тебе образила?

— Зовсім, ні.

— Але тепер ти мовчиш.

— Не бачу сенсу напружувати тебе зараз розмовами про почуття. Ти маєш багато інших важливих справ і проблем, які потребують концентрації твоїх сил, уваги, часу… — зробив довгий видих сіруватого диму.

— Мабуть, я втомилася.

— Саме так. Тому що твій настрій після лікарні змінився, і зрозуміло чому.

— Виходить, що тепер за матеріалами я поїду сама?

— Чого так? Я не скасовував домовленості. Чи ти вже передумала? — цокотів ключами в долоні, хвилюючись.

— Знаєш, збавимо трохи швидкість? — благально подивилася на нього, сварячи себе всередині душі за страх перед стосунками. Думки кричали на неї, адже казала зовсім протилежне її бажанням.

— Гаразд. Сідай в машину, час їхати, — холодним тоном промовив, обходячи фургон.

Він не дивився на неї, і без цього зорового контакту вона відчувала себе ще гірше. Знала, що має шанс на щастя, але боялася квапитися.

У салоні було тепло. Трошки пахло кавою і сигаретами, у суміші з ароматом парфуму Давида. Сівши на сидіння, торкнулася шарфа який там лежав, утім, вирішила не брати його більше.

— Мені завтра приїжджати? — серйозно запитав, заводячи двигун.

— Якщо я не вбила твоє прагнення нам допомагати, — всміхнулась, без радості.

— Ні, не вбила. Буду все одно наполегливим. Я неслухняний хлопчик, — мигцем поглянув на неї: — Вкусиш мене?

Люба нарешті засміялась, тихенько, але щиро. З вдячністю поглянула на Давида, згадуючи його обійми в лікарні. Серце гучно стукнуло, ніби нагадуючи, що вона вже небайдужа до цього чоловіка.

Озирнулася до сплячого сина, який міцно сопів на широких сидіннях автівки. Ех, якби могла знати, що не накоїть дурниць, неодмінно спробувала б стати щасливою, не тільки матір'ю, але і жінкою. А поки їй ні те, ні інше добре не вдається, вирішила відкласти все на потім, щоб подивитися, як доля зіграє з їхніми життями. Чи дійсно Давид призначений для кроків на невідому стежку? Чи дійсно вона спроможна розв'язувати всі проблеми, позбутися страхів минулого, і комплексів, які заважали отримувати насолоду від життя?