Глава 11. Рішучість

У порожній коморі старий стіл, на який Люба поставила тацю, а сама повернулася на кухню до сина.

Зайшовши на горище, Давид зустрівся зі здивованими поглядами колег. Євгеній та Олег вже починали складати інструмент. Старший, Олег, чомусь нахмурився й непривітно кивнув, вітаючись.

— Тут, як тут, — переглянулися між собою.

— Щось не так, хлопці? Чим завадив? — зухвало підвів підборіддя. — Я що, їжу вашу вкрав, чи що?

— Занадто старанний працівник, — єхидно посміхнувся Женя, витираючи забруднені руки.

— Не бійся, твій хліб не відберу, — прогарчав, підходячи до відремонтованого місця на підлозі.

— Тебе забагато останнім часом, — тихо відповів Олег, поправляючи сиве волосся на потилиці.

— Взагалі-то, я працюю, — озирнувся до колеги, примружуючи очі від поганих емоцій, що накочували.

— І як ти встигаєш на всі виклики? — знову за спиною вишкірявся Женя. — Ще кілька годин тому на офіс поступила заявка від Якимченко, а зараз ти вже тут.

Його погляд давав зрозуміти ставлення до Давида. Крістіна все-таки змогла напакостити, зателефонувавши на фірму. Ні, потрібно знайти спосіб ігнорування цієї жінки. Хіба що й номер змінити? Але ж все одно дізнається у знайомих в офісі, або особисто приїде, коли він буде там.

— Злигався з ягідкою не твого поля? — не міг заспокоїтися колега, навмисно провокуючи жартами. — А вона ще те стерво, так, друже?

— Не маю наміру обговорювати людину, особливо з тобою, — зиркнув на Євгена.

— А ця красуня теж слинки на тебе пустила? — засміявся.

— Раджу закрити рота, поки я тобі його не закрив, — наблизився, але почулися кроки, драбиною збиралася Люба на горище. Вона привітно всміхалася, не розуміючи, чому вирази облич чоловіків такі насуплені.

— Рятівники, кава готова, ходімо пити, — з усмішкою промовила, роздивляючись Давида.

Вона, немов відчула напругу, завислу в повітрі між цими трьома. На думку одразу спало те, що це через її виклик хлопці могли вважати, що доведеться розділити прибуток ще й з Давидом.

— Добре, що ви приїхали, привезли новий кран, бо ті труби мене вже дістали, — подивилась йому в очі, уважно, щоб зрозумів натяк.

Чоловіки переглянулися, подякували за запропоновану каву, але відмовилися, вирішивши швидше поїхати на нове замовлення.

— Зараз розрахуюся, почекайте, будь ласка, на дворі, я вийду до вас, — більш стримано та серйозно попросила, спускаючись.

— Добре, я залишу список, що потрібно придбати до наступного разу, щоб ми могли відремонтувати дах, — відповів Олег, кидаючи погляд на Давида, який, взявши ящик з інструментом, мовчки пішов на кухню.

Люба повернулась до нього за кілька хвилин, тримаючи в руці папірець. Давид стояв коло вікна, дивлячись на вулицю сумним поглядом. Але всміхнувся у відповідь на ледь помітну усмішку на її губах.

— Дякую, — спокійно сказав.

— Немає за що.

— Хоча, ти не мала цього робити, — відвів очі.

— Що саме? Брехати? — поклала список у кишеню джинсів і дістала чисті чашки, щоб все ж таки, нарешті, випити кави. — Вважаєш, конкуренція між вами була прозорою? І я її не помітила?

— Це не через конкуренцію, — мляво промовив, кинувши погляд на стілець: — Можна присісти?

— Ні, стій там.

— Добре.

— Гей, дотепнику? — лагідно покликала, ніби стараючись вирвати його з роздумів. — Що з тобою сталось?

Він підійшов, взяв каву, зробив ковток. Завмерла на місці. Поруч із ним щось дивне відбувалося з її станом. Ніби юна дівчина, що вперше прийшла на побачення і не знає, як поводитися, побачивши красеня.

— У тебе неприємності? — тихим голосом спитала, соромлячись роздивлятися впритул.

— Так, я ж тепер не зможу забути, — так само тихо відповів.

— Давиде, — опустила очі, ставлячи чашку на стіл, трохи повернулась до нього обличчям, — це складно пояснити, але…

— Не пояснюй, — всміхнувся, — я теж не знайду потрібних слів. Проте можу знайти та усунути проблему з дахом. Ходімо надвір, поки дощ знову не розпочався? Я подивлюся загальний стан. А потім з горища вилізу назовні, перевірю, що там.

— Вони мені вже дали список, — дістала папірець, простягнула йому.

Окинувши поглядом перелік матеріалів, Давид зненацька відчув натхнення та приплив настрою. Адже доля дає ще один шанс ближче познайомитися з Любою! Хіба може втратити його?

— Я можу сам усе це зробити, — рішуче сказав. — Якщо ти не проти, звісно.

— Халепа, — скривила смішно губи.

— Чому?

— Твої колеги…

— Байдуже на них. Але якщо хочеш, щоб саме вони робили, нема питань, — віддав їй список, знизуючи плечима.

— Що? Ні! Ні в якому разі, — вона спробувала повернути йому папірець, та він склав руки на грудях, сміючись і задкуючи. — Так нечесно!