Глава 10. Мрії або реальність?

Ні хвилини не вагаючись, Давид накинув куртку, взяв ключі від машини, і вирушив у дорогу. Його не лякала втома чи мала кількість сну. Знаючи, що попереду чекає зустріч з жінкою, яка полонила всі думки з першого погляду, інші хвилювання стали менш значущими. Лише одне спливало постійно — слова мами про Олю та Сашка. Але він намагався перемкнутися, щоб остаточно не втратити себе у постійних докорах сумління.

У вусі запищав навушник, квапливо натиснувши, продовжив керувати автівкою.

— Слухаю?

— Котику? Знаю, що тобі не хочеться зі мною говорити, проте, не можу викинути з голови нашу зустріч.

— Крістіно, — збавив швидкість, щоб краще чути, — я теж думав про це. Збирався зателефонувати згодом, коли ти заспокоїшся.

— Для чого? — зацікавлено спитала.

— Щоб вибачитися. Я мав інакше відреагувати, більш стримано, а не грубо. Або взагалі не їхати, відмовити із самого початку, щоб не тішити тебе надіями.

— Оу, то хотів вибачитися? — хмикнула. — Не треба. До речі, у дверях, що ти встановив, випало скло. Потрібно, щоб ти приїхав, купив і замінив.

— Кріс, — важко видихнув.

— Я заплачу. Серйозно.

— Як воно випало?

— Ось так, взяло і випало, Давиде, — злісно промовила.

— Я зараз не приїду, і сьогодні теж. Це лише на днях, коли буду вільний, — подивився на годинник, поспішаючи до Люби.

— До неї їдеш? — раптом ледь чутно запитала.

— Що? Ні.

— Брешеш. Ти любиш брехати, чи не так? Ну, їдь, гаразд…

— Крістіно, мені здавалося, ти все зрозуміла?

— Розуміти? Мені боляче. Адже тобі було боляче, коли пішла Оля? Коли проміняла тебе на гаманець? Уяви, як мені, коли ти проміняв мене на щось незрозуміле… — гудки.

— Дідько! — вирвав навушник, кидаючи його на пасажирське сидіння. — Не жінка, зміюка.

Міцно впився пальцями в кермо. Що ж таке коїться? Як не помітив того, що життя почало псуватися?

Довга дорога швидше закінчилася, бо весь час був у роздумах. Лише коли побачив помаранчеві вогні крізь вечірній туман, прийшов до тями. Це линуло світло від будинку Люби. Під'їхавши ближче до подвір'я, зрозумів, що хлопці з фірми ще й досі тут. Їхній фургон стояв коло забору.

Взяв робочий ящик та пішов до дверей. Натиснув на дзвінок. Люба визирнула крізь кухняне вікно:

— Не відчиняють? — з усмішкою сказала, спершись ліктями на підвіконня. Давид всміхнувся.

— Мабуть, нікого вдома немає, — знизав плечима, розвертаючись, щоб піти. — Іншим разом.

— Гей, дотепнику! Заходь, не зачинено, — підморгнула, зачиняючи вікно.

Губи не слухалися, розпливаючись в усмішці. Зайшовши в дім, зупинився на порозі. Десь на горі, на другому поверсі, стукіт. Зліва від входу кухня. Смачно пахне кавою. Легке цокання посуду й шелест води в раковині. Нерозбірлива розмова з Іваном. Щось у душі стиснулося… Відчуття, про які він думав кілька годин тому. Ті бажання та мрії, про які із сумом згадував. Неначе на мить усе це стало справжнім.

— Де швабра, знаєш? — витягнув голос Люби із міркувань. Здивовано поглянув на неї.

Вона, повільно помішуючи цукор у маленькій білій чашечці, спершись плечем об одвірок, з приязною усмішкою дивилася на нього.

— Ще ні, — лагідно сказав.

— Зараз дізнаєшся, коли будеш витирати підлогу, — кивнула вниз.

Давид нахилив голову, бачачи брудні сліди від його чобіт. Всміхнувся, підвів погляд на неї:

— Тоді кажи ще й де борщ, бо я страшенно голодний, — підійшов ближче. — Привіт.

— Привіт, — миттєво зніяковіла, зазираючи в очі. — Можу запропонувати каву, бо тільки що приготувала для всіх.

Її щоки порожевіли, погляд виблискував. Аби не чашка з гарячим напоєм у руках, вона, напевно, обійняла б чоловіка. Минула хвилина, а їй вже хотілося всміхатися безупинно поруч із ним…

Непомітна магнетична енергія вирувала між ними. Той проміжок між тілами в пів метра був наелектризований. Погляди, що ковзали по краях рис обличчя, губи, що соромилися сказати більш відверто… Цей струм пронизував тіло, підказуючи серцю, що поряд бажана людина.

— Будь ласка, тільки не кажи, що ти сьогодні нічого не їв? — нарешті заговорила Люба.

— Уранці. Твоя кава і смаковитий омлет з овочами.

— Я шокована, — закотила очі. Трохи повернувши голову, викрикнула: — Ванько, а зготуй-но гостеві твій коронний бутер!

— Добре, — почулося у відповідь.

— Проходь за стіл, а я поки каву твоїм колегам віднесу.

— Я допоможу, заодно дізнаюся, що там з дахом, — наблизився, щоб обійти її, навмисно торкнувшись плечем.

— Гей, легше, помічнику, бо хлопці залишаться з порожніми чашками, — засміялася, відставляючи руки від себе, щоб не облитися.

— Привіт, юначе, — протягнув долоню Івану, той впевнено потис, без усмішки.