Глава 5. Боїтеся темряви?

Давид швидко повернувся. Увесь мокрий. З темного розкуйовдженого волосся стікала вода. У яскравому промені ліхтарика його очі набули янтарного відтінку. Невелика щетина і ледь помітна усмішка правим куточком губ.

Він знайшов Любу на кухні. Із запаленими свічками, вона сиділа за столом із келихом у руці. Поруч стояв другий келих, порожній. Взявши пляшку, налила на денце вина.

— Пригощайтесь, — посунула келих ближче до краю.

Підійшовши, Давид поставив ящик на підлогу, взяв келих і, обійшовши навколо столу, став перед нею.

— За знайомство, — дзенькнули склом.

Зробивши невеличкий ковток, мигцем подивився на вогники від свічок. Приміщенням линув приємний та м'який аромат ванілі. Дивне відчуття спокою і неначе кожний куточок будинку знайомий.

— Про що думаєте? — тихо запитала в нього.

— Про те, чи не страшно вам бути поруч із незнайомим чоловіком? — перевів погляд на жінку.

— Ви маніяк?

— Що?! — засміявся. — Звісно, що ні.

— Тоді мені нічого боятися.

— Думаєте, маніяк сказав би вам правду, що він таким є? — Люба підвела голову, щоб подивитися на його обличчя. — Жартую.

— Невдалий жарт, — пробубоніла, роблячи ковток вина.

— Здається, у нас із самого початку жарти не дуже…

Хмикнувши з усмішкою, Люба встала й, взявши телефон, запропонувала йти до підвалу, де знаходився загальний електричний щиток.

Спускаючись сходами позаду Давида, розмірковувала, чи дійсно безпечно пропонувати малознайомій людині залишитися? Але поруч із ним було так зручно, він не викликав страху чи підозр, на відміну від колишнього чоловіка, від голосу якого починали тремтіти руки.

— А ви щось тямите в електриці? — вирішила зруйнувати тишу, яка запанувала лише на кілька хвилин.

— Щось тямлю.

— Занадто обнадійливо звучить… — буркнула, вмикаючи ще один ліхтарик, взятий з полиці.

— Любаню, — озирнувся, — все буде добре! Не панікувати!

— Ага! Знаєте, як я вже задовбалася?

— От прям так? — чутно, що казав всміхаючись.

— Не повірите, саме так. Грубо і не гарно, але як є.

— Ціную вашу чесність та відвертість, однак, не чи не могли б ви посвітити мені?

Ставши за спиною майстра, Люба підняла руку над його плечем, щоб світити, не заважаючи. Поки він щось там клацав, трохи нахилилась і, заплющивши очі, сильно втягнула носом повітря, щоб вдихнути запах чоловічих парфумів. Від нього пахло осінньою прохолодою. Зойкнула, зрозумівши, що Давид вирівнявся. Розплющила очі, примружившись від яскравого світла ліхтарика.

— Усе нормально?

— Так.

— Боїтеся темряви?

— Ні, чого б це?

— Бо світла не буде. Проблема не в домі, автомати вибило, але справа не в них. Зараз зателефонуємо на підстанцію, можливо у всьому районі немає.

— Далі все тільки цікавіше, — розчаровано видихнула. — Що ж, ходімо нагору, заварю кави.

— Ви втомлена, йдіть відпочивати, а я піду в машину. Не хочу створювати незручності.

— Я, звісно, не геній… Але підозрюю, що в машині, яка не заводиться, ви змерзнете. Будинок скоро теж застигне. Зараз розпалимо камін, постелимо вам диван у гостьовій, тож залишайтеся. На ранок розберетеся, що не так. Якщо буде потрібно, я вас підвезу до міста.

Вона помітила, що Давид справді хвилювався через цю ситуацію. Сусідні домівки було неможливо розгледіти в таку негоду, злива не припинялася, а вітер лише посилювався. Навіть якщо зателефонувати комусь, навряд чи знайдеться охочий їхати за місто.

Гріючи руки над газом, в очікуванні, коли закипить вода в чайнику, слухала розмови майстра телефоном. Поки не розрядилися батарейки в ліхтарику, знайшла коробку зі свічками. Збігала до сина, пояснила, що в домі залишиться гість. Ваня відповів, що йому байдуже, і продовжив грати на планшеті.

— Може, принести тобі поїсти сюди? — ласкаво запропонувала, сівши поруч на ліжку.

— Добре, якщо можна.

— Сьогодні можна. Ти припиниш на мене ображатися?

— Я не ображаюсь. Просто не люблю, коли з нами чужі, — підвів очі на маму.

— Знаю, милий. Як тільки дощ припиниться, Давид поїде. Або ми з тобою підкинемо його, гаразд? Ти ж все одно хотів у місто, щоб купити новий м'яч?

Ваня всміхнувся, від чого на душі жінки полегшало. Відклавши гаджет на тумбочку, він сів і простягнув руки, пропонуючи обійнятися.

— Мій маленький… — ніжно погладила по волоссю. — Ходімо зі мною, допоможеш донести вечерю.

— Я не маленький.

— Тоді ходімо швидше, бо вже чайник свистить, а там темно, мені страшно. Будеш мене захищати.

— А майстер де? — хлопчина встав з ліжка, беручи маму за руку.

— Він у гостьовій, спілкується з обленерго. Світла у всьому районі немає.