Глава 2. Невдалі жарти

Опритомнівши, Люба запропонувала Давиду присісти за стіл, поки вона принесе йому чисті рушники. Велика кількість коробок з речами ще не була розібрана, тому знайти щось, що було б не соромно дати чужій людині, за одну хвилину не вдавалося. Що ж, виходу не знайшлося… Взявши із сушарки власні банні рушники, спішно повернулася на перший поверх.

— Вибачте, що довго. Після переїзду ще не до кінця навела лад з речами. Ось, тримайте, вони випрані. У кінці коридору є ванна, можете піти переодягнутися.

— Дякую. Якщо ви не проти, я сходжу до машини, там має бути запасний одяг. А потім повернуся, гаразд?

— Хочете, можете прийняти теплий душ, якщо змерзли, — співчутливо подивилася на нього, він всміхнувся.

— Ні, це вже зайве.

— Добре. Тоді йдіть, я поки заварю гарячого чаю. Не вистачало, щоб ви захворіли через мене.

Коли Давид вийшов, Люба квапливо ввімкнула чайник, почавши витирати шваброю підлогу. Принісши дві склянки на журнальний столик біля каміна, додала дров у вогонь. Хоча в будинку є сучасне опалення, попередні господарі встановили справжнісінький камін, що неймовірно порадувало жінку при купівлі, адже це вже рідкість у наш час.

Очікуючи повернення Давида, Люба вирішила подивитися на себе в дзеркало.

— Божечко, який жах.

Почала відтирати сліди від клею з обличчя, поправила волосся й поплескала по щоках, щоб збадьоритися і набути більш «свіжого» вигляду. Почула, як грюкнули вхідні двері, квапливо повернулася до дивана.

— Тут, ось, до чаю, — простягнув шоколадку.

— Як вчасно, у мене якраз немає запасів. Вода скипіла. Почекаю, поки прийдете, і зроблю чай.

— Добре, я хутко.

Всміхнувся, помітно роздивляючи жінку, взяв рушник та пішов до ванної. Коли перевдягнувся, помітив, що велике дзеркало трималося на «чесному слові». Дістав із комбінезона викрутку, вправно відремонтував кріплення.

На підвісній полиці стояло кілька флакончиків парфумів. Взявши один, відкрив та підніс до обличчя, вдихаючи аромат. Який чудовий! Ніжний, солодкий. От би відчути його на її шкірі…

— Зовсім глузд втратив, — поглянув на себе в дзеркало, різко поставив парфум на місце. — Не можна так робити, не можна!

Провів рукою по волоссю, підхопив речі й повернувся до гостьової, де вже чекала Люба. На столику дві прозорі скляні чашки, в яких плавало невеличке листячко м'яти, поруч на блюдці шоколад, поламаний на шматочки. Закинувши рушник на шию, щоб трохи зігрітися, Давид сів у темно-сіре крісло, виставивши руки до вогню.

— Змерзли? Тримайте плед.

— Не турбуйтеся, я в нормі, — взяв чашку, щоб приховати відчуття незручності.

— Ви пробачте мені, я зазвичай більш чемна та привітна. Просто сьогодні не мій день, — всміхаючись, вона сіла навпроти.

— Я помітив, — озирнувся в бік кухні, змушуючи Любу засміятися.

Дивлячись на неї зачаровано, Давид зробив ще один ковток.

— Спочатку я купила фарбу не того відтінку, цілий день промучилась зі шпалерами, а потім ще й той кран, — запустила обидві долоні у хвилясте темно-русяве волосся, зав'язане в пучок на маківці. — Дякую, що врятували від потопу.

— Це моя робота, за яку я отримую гроші!

— Дійсно, гроші, — підскочила з крісла. — Я ж ще не заплатила вам. Зачекаєте хвилинку?

— Поки будете шукати гаманець? — підвів брову, всміхаючись і роблячи ковток.

— Саме так, — скривилась. — А ви дотепник.

— Та ні, зовсім. То ви надто серйозна, сьогодні. Сподіваюся, наступного разу будете в кращому настрої.

— Якого це щастя буде наступний раз? Хочете запросити мене на побачення? — склала руки на грудях, зупинившись коло сходів на другий поверх. Давид хмикнув, спираючись об спинку.

— Хочу відремонтувати вашу трубу, — Люба відчула, що почервоніла, — від протікання. Хомут — це тимчасово. Куплю все необхідне, і приїду ще раз.

— Вибачте. Мабуть, я дуже довго перебувала наодинці з клеєм для шпалер, — опустила очі, тікаючи нагору й чуючи позаду легкий басистий сміх.

Копошачись у сумочці, повторювала подумки свої слова. Яке безглуздя та сором! Виставити себе тридцятирічною цілковитою дурепою, яка давно не була поруч біля вродливого чоловіка. Та й взагалі просто біля чоловіка.

З того часу, як вона розійшлася з колишнім, минуло кілька років. Інтрижки її не приваблювали, а невдалі побачення відбивали бажання повторювати ці жалюгідні спроби знову. Тому, встигла розучитися, як поводитися біля чоловіка. Загравати ніколи й так не вміла, а цей жарт, що випалила, не подумавши, просто якийсь жах…

— Мам, там ще довго? — визирнув з кімнати Ваня. — Я їсти хочу.

— Скоро будемо. Зараз розрахуюся з майстром, і покличу тебе.

— Він ще не пішов? — хлопчина здивовано підвів брови. — Чого так довго?

— Тсс, не нервуйся, — приклала палець до губ, обіймаючи сина. — Я чаєм пригостила, бо його водою облило, не зручно.

— Нехай не затримується!