Місце: Зона Сірого Кола
Це місце не належить ні світу живих, ні мертвих. Тут не ростуть дерева, лише залишки вигорілих стовбурів, які скриплять під невидимим вітром. Земля вкрита попелом, із тріщинами, з яких виходить дим, немов це дихає сама прірва. На горизонті — кам’яні колони, збудовані самою геометрією жаху, наче архітектором був розум, одержимий муками.
Пеннівайз — Сни під каналізацією
Його очі — жовті, блищать у темряві. Його усмішка — широка, зловісна, мов розірвана рана. Одягнений у старовинний цирковий костюм, заплямований чимось, що вже давно не є фарбою. Здавалося, саме повітря навколо нього гойдається, наче хвилі дитячого страху.
Пеннівайз не сміється голосно. Його сміх — шелест, що просочується під шкіру.
— «Ооо, хто тут у нас? Той, хто малює смерть?»
Арт Клоун — Мовчання, що ріже
Він нічого не каже. Він ніколи не говорить. Арт просто стоїть — блідий, з моторошною посмішкою, розмальованою чорною фарбою. У руці — сміттєвий мішок, з якого виглядає ніж, ланцюг і щось, схоже на шприц. Його очі — чорні безодні.
Арт не реагує на слова. Він дивиться. І цього достатньо, щоб простір між ними напружився, наче повітря перед розрядом.
Пеннівайз завис у повітрі, обличчя спотворене химерною усмішкою, що розширюється поза анатомічні межі. Його очі — змінилися: тепер вони схожі на люмінесцентні отвори, через які визирає прірва. Його голос звучав одразу з усіх боків:
— «Ти — німий, але я бачу твої сни. Вони смакують, як гнилі цукерки...»
Арт Клоун — мов статуя. Він не блимає. Не відповідає. Лише дістає з мішка згорнуту дротяну пилку. Його рухи — повільні, хижі, наче перед стрибком.
Перший удар — раптовий.
Пеннівайз зникає у спалахах світла, і з'являється зліва, намагаючись пронизати Арта кігтями. Але Арт відхиляється й відразу встромляє пилку в плече клоуна з Деррі.
Чути звук розриваної плоті й хрусту кістки.
Пеннівайз гарчить і перетворює свою руку на щупальце з пащами на кінці — воно хапає Арта за шию й кидає в кам'яну колону. Та той встає миттєво, не втрачаючи посмішки. Удар залишив вм’ятину в його грудях, але він навіть не застогнав.
Арт мовчки дістає шприц, наповнений жовтою рідиною, і встромляє його собі в шию. Руки починають тремтіти, очі — розширюються. Він стає швидшим. Жорстокішим.
Пеннівайз йде на повну.
Його тіло стає інсектоїдним, лапи — по шість на бік, паща розкривається, з неї висовується друга, менша, що клацає зубами.
Він кидається на Арта з усіх сторін — буквально розриваючи повітря. Але Арт встигає ухилятись, контратакувати. Один з ударів розсікає йому обличчя, оголюючи щелепу. Але він лише сміється — без звуку, рот відкритий до вух.
Ілюзії.
Пеннівайз втомився від фізичної боротьби — він тоне в тіні й створює навколо Арта сцену:
Маленький цирк.
Каруселі.
Сміх дітей.
Мати, що тягне мертвого сина на мотузці.
Пеннівайз з’являється в образі матері й шепоче:
— «Він сміявся... поки ти його розрізав. Пам’ятаєш?»
Арт дивиться. Довго.
Потім — різко дістає м’ясорубку і вмикає її, розмелюючи ляльку-матір на шматки. Цирк тане. Ілюзія — розбита.
Гнів Пеннівайза.
Він не звик до опору. До байдужості. До противника, який не боїться — навіть не думає.
Він кидає Арта вгору, і в повітрі пробиває його ребра тентаклями. Арт плюється кров’ю, але знову усміхається. І тоді... розриває власну грудну клітку навпіл, виймаючи звідти прихований ланцюг із лезами.
Удар — лезо влітає в шию Пеннівайза. Голова розвертається на 180°. Але він лише сміється.
— «Ти… МЕНІ ПОДОБАЄШСЯ!!!»
Фінальна хвиля
Пеннівайз трансформується повністю:
Його тіло виростає до п’яти метрів.
Паща займає півголови.
Очі перетворюються на безодні з обличчями його жертв.
Арт не відступає. Його тіло — в крові, але він стає ще брутальнішим: бере бетонну плиту й розбиває її об голову Пеннівайза. Той падає, втрачає форму, і з його пащі виривається чорна кров.
І тоді — тиша.
Клоуни стоять.
Задихані.
Кровоточиві.
Але живі.
У повітрі — сморід паленої плоті, металу й якогось тваринного страху, що наче дихає з землі. Поверхня під ногами вже не камінь — а щось живе, пульсуюче, як м’язова тканина.
Пеннівайз повільно піднімає голову. Його рот роздертий до вух, із нього сочиться чорна, майже дьогтева кров.
— «Останній раунд, мовчун. Або ти — мій обід...»
— «...або я — твоя остання усмішка.»
Арт Клоун не відповідає. Він робить лише одне: повільно проводить пальцем по шиї, зображуючи поріз. Потім дістає зі свого мішка чорну клоунську дудку, яку вставляє собі в рот… і натискає.
Замість звуку — вибух.
З-під його плаща вилітає десяток саморобних цвяхових бомб.
Пеннівайз встигає лише закричати.
— «ЩО ТИ З...»
— БУУУУМ!
Поле вибухає. Кров, шматки клоунського костюму, уламки тіней — усе змішалося у вихор.
Коли пил осідає, Арт стоїть, закриваючи очі від попелу. Його тіло обпалене, пальці обвуглені, але він усміхається.
І тут — рух.
З-під землі — вибухом — виринає щось. Це вже не Пеннівайз. Це — Форма Справжнього Жаху. Його тіло стало величезним, з сотнями кінцівок, оком на плечі, що блимає дитячою зіницею, ротами, які сміються і плачуть одночасно. Голоси дітей, старих, мертвих і закатованих ллються з нього, мов радіохвилі зі зламаного приймача.
Арт — не тікає. Він лише витягує свій останній трофей — ножиці, іржаві, довгі, мов кігті павука.
Вони кидаються один на одного з останніми силами.