1. Школа, рагу і кола

– Алісо, досить ховатись від своїх проблем вдома, неначе у клітці. Варто вже трішки навчитися жити і спілкуватися з своїми однолітками,– мама несамовито швидко різала моркву, що здавалося, ніби в рагу з такими темпами потрапить частина її пальця. – Ти підеш завтра в 10 клас у школу і це не обговорюється. Поки є лінзи – твоя проблема не така вже й глобальна.
 Одного разу лінза у школі якимось чином випала. Із мене почали глузувати, обгрунтовуючи це тим, що я інопланетянка. Дивно, що в 8 класі до дітей приходять настільки дурні думки. Було весело, особливо коли земній істоті, яка це все розпочала, неземна істота зуміла показати взаємодію із земними в процесі завдання певної шкоди. В її випадку це був розбитий ніс та декілька синців. Мене виключили в той день. Нотації мами з цього приводу тривали десь з місяць.
 Це була друга спроба моєї соціалізації у школі. Перша була у 6 класі. Ініціатором цієї ідеї була я, адже мені не звично було сидіти вдома і набридли лікарні. Щоб лікарі не робили – голубий колір очей не повернеться. Зараз моя сім'я це знає, а колись жила надією на краще.
 У стару школу повертатись було без сенсу. Там мене не чекало нічого доброго.

 Були надії, що у новій школі все буде гаразд. Проте на що я сподівалась, якщо навіть для своїх друзів після зміни кольору очей, я стала об'єктом для глузування? Все повторилось. Батьки знов перевели мене на домашню форму навчання, оскільки їм набридли мої сльози після кожного дня проведеного у школі.
 Мама гадає, що третя спроба буде вдалою? Краще вже змиритись із тим, що в чотирьох стінах набагато краще, ніж з моїми однолітками.

– Бог любить число 3? Я би на твоєму місці змирилась із тим, що домашнє навчання найкращий варіант для мене,– дістаю із холодильника йогурт і полуницю.

– Ти просто боягузка. Боїшся знущань сприводу своєї унікальності. Ти можеш постояти за себе без використання кулаків, тим більше, не всі діти такі, як твоя колишня компанія,– стискую вилку до побіління кисті, поки мама в голові відзначає свій тріумф.
 Мої друзі – моє головне розчарування. Коли мені найбільше була потрібна підтримка, вони просто відсторонились від мене і підливали бензин у полум'я мого комплексу сприводу фіолетових очей. Потім мої ровесники були нічим не кращі, а більше – такі ж, навіть ще дурніші і з ще більш гострими язиками.
 Мама знає, що це для мене неприємна тема, проте при першій же нагоді використовує болючу точку. Окей, мамо. 1:0.

– Я реалістка,– починаю душити вилкою щойно помиту полуницю. – Окрім цього в мене не має канцелярії і не завадив би новий одяг.

– Ти песимістка. Годі нити, що ти не хочеш. Можливо, зараз мої дії можуть здатися жорстокими, але варто почати витягати тебе на вулицю зараз, а то ти забудеш, що таке свіже повітря. Сидіти вдома 24/7 навіть не виходячи із кімнати не круто, люба моя,– нервово кидаю вилку в раковину. – А відсутність канцелярії та одягу легко виправити. Після обіду з'їздимо в торговий центр.

– Знаєш, без питань. Просто потім не читай нотацій, що нічого не вийшло і мене знову виключили за нестримний характер. Я і соціум – несумісні речі,– забираю миску із своїм обідом і йду в свою кімнату.
 Моя кімната – моя твердиня. Штори завжди закриті, оскільки я ненавиджу сонячне світло. Через це я дуже бліда. На тумбі вічний хаос і лежить все: від шпильок до зарядки для телефону. В шафі знаходиться Нарнія. Не те щоб буквально, але знайти в ній Нарнію набагато легше, ніж потрібну мені річ. Стіни ввішані постерами моїх улюблених рок груп. Постіль в більшості випадків не застеляна, бо я дивлюсь серіали у ліжку. Хоча, якщо бути чесною, то я все роблю у ліжку. По словам мого тата, синонім мого ім'я – ліжковий паразит.
 Тільки я доїла, а мама вже знов покликала мене на кухню. Їй терміново потрібно піти забрати каталог косметики у сусідки, яка по сумісництву колега по роботі. Мені ж доручено слідкувати за тим, аби рагу не підгоріло і періодично помішувати його. За час очікування матері мию брудний посуд.
 Відразу після появи мами повертаюсь у кімнату. З шафи дістаю першу сорочку, що попала під руку і джинси. Переодягаюсь. Шатенове волосся, яке у мене по пояс, заплітаю у риб'ячий хвіст. Розчісую і підфарбовую брівки. Вії фарбую тушшю. Одягаю лінзи карого кольору.
 Поки неформали одягають лінзи нестандартних кольорів, щоб виглядати яскраво, я ховаю свій нестандартний колір очей під найбільш розповсюдженим кольором очей у світі. Парадокс. Те саме, коли дівчата із кучерявим волоссям хочуть пряме, а дівчата із прямим – кучеряве.
 Їхали в торговий центр ми із мамою мовчки. Канцелярію я просто назгортала першу ліпшу. Взагалі начхати на те, як вона виглядає. Я у мами не фетішистка. Головне, щоб ручка писала і все інше виконувало свої робочі функції.
 Блузки і спідницю обрала мама. Мені взагалі начхати на них. Оскільки у моїй новій школі, на скільки мені відомо, відсутня шкільна форма, то у блузці, тим паче спідниці чи сукні, мене ніхто там не побачить. Поки мама пішла у відділ косметики, що є для мене не надто цікавим, я захотіла пити. Діставши із сумки попередньо куплену колу, пляшка випала із моїх рук. Чудово. Вартувало мені її підняти, як вона падає вдруге.
 Коли нарешті підіймаю пляшку, то йду в напрямку до диванчику, щоб сісти і спокійно дочекатись маму. Не думаю своєю головою і на ходу відкриваю колу. Зрозуміло, що після декількох падінь, мене не очікувало нічого, окрім цілого фонтану на сорочку. Просто на жаль, цей фонтан зачепив не лише мене, але і спину юнака, що йшов попереду.

– Якого? – крикнув він, озираючись. – Ти неадекватна? Навіть мала дитина відкоркує колу так, щоб не залити нею всіх оточуючих.
 Тим часом мені вдається закрити корок, але через те, що пляшка слизька, вона знову випадає із рук. В мене починається істеричний сміх, коли я забираю назад мокре від коли волосся. Вся сорочка промокла. Відчуваю, як починає намокати верх спідньої білизни. Як весело.
 Поки я стою і сміюсь, аби не плакати від цієї ситуації, юнак підіймає пляшку і простягає її мені. По його погляду помітно, що я виглядаю мега дивно. Незручно вийшло. В принципі як завжди, тому варто тікати, поки не сталось щось ще.