Пролог

  Спочатку я була як всі діти: бавилася іграшками, мріяла стати актрисою, робила бабки на піску, грала хованки і вередувала. Мене неможливо було загнати до квартири, адже із друзями шукати пригод на вулиці набагато цікавіше. Через це мої батьки прозвали мене "заволокою", а дивлячись на те, що постійно мені і моїм друзям вдавалося втрапляти в тотальну халепу – моїм батькам було не солодко. То сусіди жаліються на те, що ми потоптали грядки, то ми вже вікно в підвал розбили, то познімаємо випрані речі із мотуззя і зробимо із них ковдри для бездомних собак. Із дитинством теперішнього покоління нема що рівняти.

  Потім почалась школа і наче вже маєш стати відповідальнішою. Коло друзів збільшилось. Пріоритети змінились. Змінилась в певній мірі і я, ставши наче трішки спокійнішою: не так часто роблю збитки, прагну старанно вчитися і виправдати надії батьків. Здавалося, що моя мама із полегшенням видихнула, а тато повірив у те, що я можу поводити себе не як збиточний хлопчисько.

  До п'ятого класу зі мною все було добре і не було ніяких фізичних відхилень. Поступово почав змінюватись колір очей. Батьки не звернули на це уваги, як і я. В один прекрасний ранок, коли я вмивалась і ненароком поглянула у дзеркало, мені відібрало мову. Мої очі були яскраво фіолетового кольору. Здавалося, що це сон і такого не може бути. Проте, коли мама зайшла у ванну кімнату і відразу кинулась до мене, питаючись, чи мене часом не болять очі, стало зрозуміло, що це реальність. Її вереск підійняв не тільки тата, але і напевно пів під'їзду. Мене терміново відвезли у лікарню.

  Я досі пам'ятаю, як на мене дивились лікарі офтальмологи. Їх здивовані погляди запам'ятались більше, ніж багаточисельні аналізи і дослідження причини зміни кольору очей. Збирались цілі консиліуми, бо як виявилось в мене рідкісна мутація ряду генів "походження Александрії" і що робити із цим ніхто не знав. На повернення мого природного кольору очей був дуже малий відсоток. Це лякало найбільше.

  В результаті, фіолетовий колір очей став моїм соратником по житті, адже друзі почали мене сторонитися. Шкільні заняття не приносили нічого, окрім знущань і обзивань, що вимусило батьків перевести мене на домашнє навчання. Відділ офтальмології став моїм другим домом.