Глава 28

— Максвелл, дивись, — я смикнула чоловіка за рукав.

— Що, Лесь? — напівбоком на мене подивився чоловік.

— Глянь туди, — я вказала на світло.

Навіть Авріла подивилася туди, куди я вказала.

Чоловік знову глянув туди, і тут же перевів погляд на викладачку.

— Там нічого немає, — прошепотів він.

А я бачу, як до неба ллється світло. І це я без окулярів.

— Та є там. Стовп світла. Ось стань сюди, — я посунула напруженого чоловіка на своє місце.

— Ні, Лесь, — він простягнув і так подивився на мене, що аж страшно стало. До мурашок.

Так, щось я при ворогах такі речі кажу.

— Вона бачить, — усміхнулася Авріла. – Вона бачить світло.

І тут же втекла від нас. Але недалеко. Ельфи пильнували. Ліани стяглися на руках та ногах викладачки.

— Статистична вибірка ніколи не помиляється.

Я здивовано втупилася на нього.

— За натовпом йде менша частина, — він знизав плечима. – Тільки питання в іншому, як вони ставляться до того, що відбувається.

— Слухай, а зараз не буде бійки студенти проти викладачів?

— Сподіваюся, що ні. Просто тут деякі пенсіонери. Але думаю, що проти людей цілком може бути.

— Ні-ні, ми не чіпатимемо. Викладачі та ректор нас задовбали! – крикнули ельфи п'ятого курсу. – Ніколи такого не було. Ось круглу відмінницю, кращу ученицю академії – загнобили по зіллєварінню.

— Неправда! – крикнула Авріла. – Вона не вчила!

— Вчила і все правильно зробила! – плаксивим голосом відповіла студентка. – а ви мене на іспиті завалили.

— І це ще не все. Вона одного троля теж довела. Третьокурсника. А він між іншим відмінником був. І то довели.

Тобто це не одній мені щастило так спочатку навчання. А вони всіх учнів топили? Хоча якщо вони хотіли запустити драконів в академію, то не дивно.

— Во-Во. А я говорив, що при колишньому ректорі було краще. Там хоч перездача була! А тут скасували. Чому?

Так, студенти без перездачі – ще те зло.

Я і не думала, що в академії настільки все погано. Перездач немає, відмінників завалювали. Та у нас тут реально людей виживають. Точніше нелюдів. В загальному студентів. Адже ректор говорив, що хоче запустити драконів. Але запустити і звільнити місце – два різних поняття.

— Пане Деус, що тут відбувається?

А ось і власною персоною заявився ректор. Чоловік здійняв руку, а пута, що огорнули Аврілу, спали.

— Ви самі все чудово бачете.

— Чому у вас студенти б'ються на полі?

— Я займаюся першим курсом, смію нагадати...

— Вона бачить світло! – крикнула Аврила, перебивши Максвелла.

— Вона взагалі бачить, — процідив ректор, адже я не відводила погляд від його обличчя, а мої окуляри все ще були на Максвеллі. – Значить світло дає справжнє зір.

— Ми пішли на ваші умови, — Максвелл зробив крок вперед. – Ми пустили вас в академію, а ви перетворили її... В загальному ось в це.

— Ви просто не розумієте.

Так у нас вже півроку ніхто нікого не розуміє.

— Завжди є ті, хто сильніший, і ті, хто повинен коритися силі. Ти став винуватцем того, що зник колишній ректор. Ти хочеш зруйнувати академію.

— Я хотів знайти друга. Мені самому не потрібно крісло ректора, — відповів коханий, похитавши головою. – Вас поставили будувати, а не ламати.

— Ми не ламаємо, ми встановлюємо співробітництво світів. Дівіна – остання академія, де все ще не навчаються дракони.

Про що б вони не говорили, я вже себе представляла так, ніби сиджу по той бік екрану з попкорном і мотаю головою з боку в бік, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Тому що для них є свої академії, в яких їм даються не менше знань, ніж тут.

— Але так не можна.

— Це необхідно. Світи можуть співпрацювати, жити разом і боротися з темрявою, але із-за особливостей драконів з ними ніхто не може толком вчитися. Гляньте на принца. За ним вся академія бігала. Якщо вся академія буде з драконами.

— Експеримент пройшов успішно. Ось у сусідній вже є дракони...

— Так, є дракони. І десять заяв від викладачів на перевід в Дівіну, — відповів Максвелл.

— І тому тобі краще знищити всю академію, ніж пустити сюди драконів.

— Я не збираюся руйнувати академію.

— Слабо віриться, — в руках ректора з'явився темний меч. – А от я так подумав. Чому б нам не вирішити, як це вирішувалось раніше. Поєдинок. А переможцю дістається все. І академія, і всі справи.

 — Військовий проти вченого? – запитав Максвелл. – Дійсно. Світло вже рветься назовні і десь тут тьма. Я не збираюся з вами битися. Мені безпека учнів важливіша ваших амбіцій. Я відкидаю вашу пропозицію.

— Ох, ні, пане Деус. У вас вже немає вибору. За все, що ви накоїли, вам належить покарання. Адже темрява досі в академії?

— Тьма в академії? – почулися голоси студентів.

Навіть на полі всі припинили битися, і почали стікатися до саду. А що? Пар випустили, тепер треба послухати, що люди задумали.

— Так, студенти. Ваш викладач історії та колишній ректор експериментували в академії з темрявою, поки ви ходили на пари, приймали їжу в їдальні і спали в своїх затишних ліжках. Весь цей час тут була тьма.

— Я ж казав, — я почула голос Бома, поряд з собою.

— Це все не зовсім так, — прошепотіла, бачачи як він розвів руки в бік. – Тільки ти хоч не ведися на те, що говорять зараз.

А то так і будемо стрибати як маятник від ректора до Максвелла, то від Максвелла до ректора. Ох, як важко приймати чиюсь сторону. Для інших. В собі я вже не сумнівалася.

Бом насупився. Але я вже не буду його вмовляти. Не можна ж вічно бігати за одним.  Нехай вже вирішить точно на чиєму він боці.

 — Нас більше, — сказав Бом і вийшов вперед.  — Нам плювати на ваші людські розбирання, пан ректор.  Але якщо треба буде битися, то кожен з нас буде битися.  Ми сюди прийшли вчитися, отримувати знання, а не ставати свідками знищення цілої академії.  Так що — за Дівіну!