Віконце 31. Епілог

- Пиріжечки, сьогодні вам просто-таки заборонено горіти! - Кричала на всю пекарню Мері.
- Люба, тихіше, тебе ж відвідувачі чують.
- Вони тому сюди й приходять! - Кричала вона у відповідь. - Тому що пиріжечки не горять.
Відвідувачі щиро любили Мері, а як дізналися, що вона та сама дочка Холлів, так і зовсім розімліли. Виявляється, вона залишалася єдиною, хто не знав про забезпечених талановитих художників, яких обожнювало все місто, і все місто сумувало, коли їх не стало.
- Хіба все місто? - Дивувалася вона розповідям дядька Едварда, а той ритмічно кивав, підтверджуючи свої слова. Вже він-то пам'ятає! Він весь час був поруч із Кларою. І на виховання дівчину забрала приголомшлива пара, яка дійсно могла її навчити відрізняти добро від зла.
- І ховали вони тебе непогано, а, - усміхнувся старий джентльмен, - навіть я не одразу впізнав, хоча знав про тебе весь цей час.
У Мері було багато справ 24 грудня, тому вона закрила пекарню раніше - не пізніше обіду. Їй потрібно було забігти за своєю сукнею, яку їй люб'язно пошила знайома дядька Едварда.
- Але мені нічим буде за неї заплатити, - засмутилася Мері, - адже з моїм будинком таке нещастя сталося.
- Не виключаю, що і до цього руку доклала Клара, - розреготався дядько Едвард, а потім додав, бачачи жах на обличчі дівчини, - а ти не помітила, що ніхто не постраждав у тій аварії? Навіть більше, жодних справ заведено не було, а всі мешканці отримають квартири в новобудовах.
- Ага, наступного року, - кисло відповіла Мері.
- Але отримають, - зауважив антикварник, - і навіть зможуть жити у відмінному готелі весь цей час. Непогана альтернатива тій розвалюсі, що тут стояла?
- Моєму гаманцю це не допоможе, - скривилася Мері, а потім поспішно додала, - я не до того, щоб ви мені допомагали, дядьку Едварде, у жодному разі! Я так, просто скаржуся.
- А ти пробувала ходити в банк? - Посміхався дядько Едвард, - питала про рахунок на ім'я Мері Голл?
Звісно, Мері не робила цього і була абсолютно впевнена, що в закладі, де щосили були натикані рожеві конверти, точно знатимуть її ім'я і "покажуть ключі від квартири, де гроші лежать". Не зовсім так, звісно, але суть, загалом, та сама.
Саме тому 24-го числа в дівчини в руках була приголомшлива червона сукня, пошита спеціально для неї, ключі від симпатичної квартири, яку вона встигла відмити і привести до ладу. У маленькій сумочці у Мері лежали ключі від нової машини, яку в природі називають "пиріжком". Серджіо марно відмовляв дівчину від покупки аргументами на кшталт "вона ж стара" і "ти можеш собі дозволити кращий автомобіль".
- Краще не буде називатися пиріжком! - Резонно зауважувала вона, передаючи гроші за машину продавцеві.
І ось, Серджіо покликав її до тієї самої виставки, де вони колись були на порозі розгадки таємниці.
Самої виставки вже не було - Аті і Джон поїхали, побажавши парі всього найкращого. Вони бачилися одного разу, коли археологи зайшли в пекарню. Вони в запій розповідали про ефектне затримання Ніколь, і як вона намагалася в усьому звинуватити Джона просто находу.
Мері роздивлялася всі ці місця і згадувала з посмішкою історію. Їхню історію, їхню казку.
Серджіо чекав її біля стовпа, де колись побачив підказку на одну із загадок. На ньому був чорний смокінг і красива краватка, що обрамляла підкачану фігуру чоловіка. І як Мері пропустила це? Адже програміст... А такий гарний.
- Чому ми тут? - з цікавістю запитала вона, озираючись, - думала, ми одразу в ресторан, а ти сюди покликав. Сантименти?
- Аж ніяк, - відповів чоловік, - ти принесла пончики, як я просив?
- Так, - кивнула Мері, простягаючи йому коробочку з акуратно покладеною випічкою, - це для сержанта?
- Ні, - широко посміхнувся Серджіо і поставив коробку на найближчий уступ, - ми залишимо їх тут.
Мері незрозуміло дивилася, як чоловік відійшов від пончиків, повів до машини і допоміг сісти. Мері все ще мало що розуміла, навіть коли вони під'їхали до ресторану.
- Може все ж таки поясниш? - Запитала вона біля входу, як раптом її осінило. - Фурія!
- Не називай так свою бабусю, - розсміявся Серджіо, - зрештою, вона допомогла нам зустрітися.
І справді, Мері тільки зараз склала пазли. Фурія, хоч і була огидною і стомлюючою, але саме вона допомогла дівчині зробити свою випічку найкращою в місті - без перебільшення. Мері працювала над рецептами, щоб догодити прискіпливій клієнтці, а їй усе не те було. І з часом дівчина навчилася "тримати марку" навіть із найогиднішими клієнтами, а причепитися до смаку її пончиків мало хто міг.
Але Клара... Невже її добра і таємна дарувальниця - Клара Голл, вона ж Фурія? Це пояснювало, чому вона так добре знала нинішні звички дівчини.
- Думаєш, вона забере пончики? - Запитала Мері, поки Серджіо допомагав їй роздягнутися і сісти за красивий столик.
- Упевнений, - усміхнувся Серджіо. Він ще не бачив, як у кишені його піджака завібрував телефон із смскою від Клари, що прийшла: "Я просила доставити о 12!!!".

                                                                               ***

Клара сиділа на задньому сидінні таксі свого знайомого - сина мадам Тюзель, поки Едвард розповідав про останні новини Мері.
- Даремно ти не хочеш із нею поспілкуватися, - нарікав чоловік, спокусливо поглядаючи в бік пиріжків, - дівчинка славна, обов'язково відкрилася б тобі.
- Руки, - грюкнула його Клара, відлякуючи від пампушок, як муху, - це моя справа, Едварде, пора б запам'ятати і не втручатися, якщо справи чиї?
- Твої, твої, - усміхнувся він, відвертаючись від спокусливих пончиків, - нагадай, навіщо ми тут?
Автомобіль був припаркований біля шикарного ресторану якраз біля вікна - Клара з цікавістю кішки роздивлялася відвідувачів усередині, навіть бінокль прихопила, щоб краще розгледіти. Едвард лише сміявся з її дитячості. Адже нічого ж не заважало їй просто підійти до Мері й почати розмову. Під виглядом "Фурії" вони ж спілкувалися, зрештою!
Вголос, утім, розповісти свої думки Едвард боявся - знову отримає по руках.
- Кларо, мені б у крамницю...
- Ось, почалося! - Голосно прошепотіла жінка, перебивши брата. - Дивись!
Вона простягнула йому бінокль так, щоб обидва вони змогли дивитися на відвідувачів ресторану. Причиною тому слугувала сцена, що розгорталася, де красивий молодий чоловік із кучерявим волоссям у приголомшливому смокінгу став на одне коліно перед не менш ефектною рудоволосою красунею в елегантній червоній сукні.
Пасажири таксі не могли чути того, що відбувалося в ресторані, але могли судити з реакції чоловіка і оплесків присутніх - вона сказала "так".
Задоволена Клара поплескала в долоні, склала бінокль у свій елегантний ридикюль і звернулася до водія:
- Поїхали! Різдво не чекає.
У її словах, як завжди, була суцільна правда. Різдво ніколи не чекає, щоб подарувати щастя - навіть якщо це щастя було заздалегідь сплановане у 24 конвертах Адвент квесту для своєї онуки.