Сумніви

— Все вийде?

Ігор дивиться на своє відображення в дзеркалі, ніби чекає відповіді. Він і справді чекає відповіді, вдивляючись у власні темні очі, що так зараз схожі на безодню, в якій він тоне, задихається.

Ігор захлинається власними думками-сумнівами, що служать найважчим якорем, який тягне його на дно, де виходу просто немає. Він відчуває, як в легенях дійсно закінчується кисень, а перед очима темніє.

— Просто потрібно докласти більше зусиль: підтягнути вокал; хореографію.

Він лежить посередині маленького тренувального залу, вдивляючись в дзеркальну стелю, де відображаються безліч сумнівів, невпевненості, внутрішніх комплексів, де вагон і цілий візок до якої прикріплюються невмілі рухи, які як на зло просто не виходять.

Мокра наскрізь футболка неприємно липне до тіла, задуха приміщення змушує його відчувати легку задуха. Він ігнорує забруднений одяг і внутрішню свою «чистьоху». Хвилювання і чортові танцювальні рухи скребуть іржавим цвяхом по тонких струнах-нервах.

— Ні чорта не вийде!

Він від злості стискає міцніше зуби, від чого судомить вилиці. Тіло його паралізовано втомою, уламки розбитих очікувань від тінь сумнівів, уїдливо застрягли десь в легенях.

Ігор відчуває себе розбитим. Йому складніше подвійно, тому що він найстарший в гурту, він повинен підбадьорювати хлопців, показувати приклад. Тільки сьогодні він дозволив собі, всього на всього трішки піддатися темній стороні.

— Гей, ти тут? — неспокійно вимовляє Люба, обережно відкриваючи двері тренувального залу, де панує повний морок. — Гей, Ігорю! — здивовано вигукує вона. — Як довго ти ось так лежиш на холодній підлозі?! можна спину застудити, — Люба продовжує стурбовано говорити, переходячи практично на шепіт, вона ніколи не бачила Ігора в такому стані, від коли вони почали разом працювати. — Можна я поруч полежу?! — віна питає вже після того, як лягає поруч, та й то більше для формальності. — Хочеш, разом послухаємо тишу? — все так само пошепки продовжує говорити вона. — А потім можна за рогом випити міцну каву! Чула від хлопців, що там вона найсмачніша в нашому районі.

Люба не лише стафф гурту, вона одночасно їхній менеджер, психолог, інколи навіть вчитель, няня. Вона настільки звикла, що її життя тісно зв’язало з чотирма хлопчаками, що кожну їхню невдачу переживає як свою власну.

— Я не люблю кави, — втомлено вимовляє Ігор.

— Я знаю, — згідно киває Люба. — Немає кращого витверезника від нав'язливих думок, ніж нелюбимий напій!

Люба часом говорить дивні речі, які чинять спротив жодної здоровій логіці в цілому всесвіту, а часом, лякає, настільки віна добре здатна зрозуміти як ніхто інший реаліста Ігора без слів.

— Удвох приємніше слухати тишу, — посміхаючись, зізнається Ігор.

— Я знаю, я ще в двох, краще проганяти нав’язливі сумніви. В тебе все ви      йде не одмінно, не потрібно опускати рук.

— Дякую.