Легке відчуття задухи

Євгеній багато думає, особливо по ночах: ​​чому в сонячній системі тільки дев'ять планет; чому повітря з моря таке вологе; чому сонце таке сліпуче; чому кохання пояснюють хімічними реакціями; чому його так тягне до Світлани. Він розмірковує без якихось певних емоцій, просто йому так хочеться... просто йому це необхідно. У цьому весь Євгеній.

Євгеній затримує дихання, тягнеться рукою до світлячка, що літає над його головою, котрий з’явився не очікувано. Він максимально не дихає, терпить. Йому подобається тонка грань, коли кисень зникає з легень, як прискорюється серцебиття, як з'являється невагоме запаморочення.

Євгену подобається легке відчуття задухи.

Він повільно вдихає ніздрями повітря, що наскрізь просякнуте свіжоскошеною травою, літньої грозою, озоном. Євгену в принципі подобається, коли озону занадто багато в кисню, формулу якого він вимальовує вказівним пальцем в повітрі.

Євгеній насправді любить багато складних речей, що рідко піддаються здоровій логіці. Напевно, тому Світлана така цікава. Вона немов його власний «вектор магнітної індукції». Власне визначальне і конкретизуючи фізичне поняття такого сильного потягу його магнітного поля. Світлана складна, що не піддається логічному поясненню, такі ж і її вчинки.

Випадковий перетин поглядів, коротка посмішка, невеликий кивок на знак вітання. Євгеній прямолінійно до не пристойності, не соромлячись, дивиться на Світлану, ловить кожен її подих. Все всередині перевертається, вибухає тисячею метеликів, що роз'їдають його зсередини. Світлана навмисне відводить погляд, ненадовго, обертається через секунду, немов переконуючись, що до сих пір є об'єктом його погляду. Грає. Чудово грає.

Євгеній прирівнює Світлану до векторного потенціалу, величина, яка не має безпосереднього фізичного сенсу, що вводиться лише для зручності і доступна безпосередньому виміру. Він нічого не робить, щоб хоч якось показати свою зацікавленість. Не любить відкриватися, тому просто спостерігає за Світланою, вимірює всю її складність.

Євгеній мовчки зберігає свій бурхливий океан, в якому тоне щодня, щохвилини. Захлинається, задихається, але мовчить. Він занадто багато думає, втім, як завжди.

Світлана непередбачувана з ніг до кінчиків вій. У його квартирі, в його ліжку, вони разом порушують тишу бесідами про магнітну індукцію під запалені свічки. Хто б міг подумати, що Світлана обожнює фізику. Вона сама погодилась робити спільну доповідь, сама напросилася пізно ввечері в гості. Євгену подобається все складне, йому все більше і більше подобається Світлана.

Вона ловить мерехтливого світлячка, прямо над губами Євгена. Озноб накриває його з головою, він відчуває її тепло, ледь вловимий дотик ніжних пальчиків до його вуст. Він не знає, навмисне вона це зробила або випадково.

— Я тобі подобаюся?

— ...

Євгеній мовчить, затамувавши подих. Він розмірковує над її питанням: «Чергова гра, або ж відповідь її дійсно цікавить?» Світлана справжнісінький кубик-рубик, який ніколи не скласти, занадто багато мислячому Євгену.

— Ти - наче протилежно заряджені мені, магнітне поле, — Світлана нахиляється до обличчя Євгена, — мене тягне до тебе. Припиняй багато думати і просто поцілуй мене нарешті.

Двічі говорити Євгену не потрібно. Він накриває рукою її потилицю, притягаючи до себе, жадібно впиваючись в м'які, немов вишня, губи Світлани.

Євгеній відчуває легке відчуття задухи. Йому подобається, що вина цього почуття – Світлана.