Колись вона носила під серцем мою дитину. А я дав їй гроші, залишив саму з найстрашнішим рішенням і назвав «хорошою дівчинкою».

Минуло двадцять років. Я — офіцер ЗСУ, за плечима якого війна, шлюб і дорослі діти. Вона — мати двох дітей, яка більше не чекає, що хтось прийде й полегшить її життя. Ми зустрілися знову, коли я приїхав у відпустку. І виявилося, що мені досі достатньо почути її голос, аби забути все, що збирався сказати.

Тепер я хочу залишитися. Допомагати, обіймати, засинати поруч. Та вона пам’ятає мене іншим — чоловіком, який одного разу вже пішов, коли був їй потрібен найбільше.

Я не мав права тебе кохати. Але ще раз покинути тебе — не зможу. Навіть якщо ти більше не дозволиш мені наблизитися.