Мені двадцять два, я працюю в кафе «Мерл» і вмію рівно одну річ — не чути.

Не тримаю тон. Не маю Тембру. Коли мені було три, мама загинула на органній фабриці, і з того часу все, що я чула про себе, зводилось до одного слова: «тиха».

Три тижні тому мене запросили до школи, куди беруть тільки тих, хто чує Гул. Я подумала, що це помилка.

У підвалі тієї школи стоять стелажі з металевими коробками. На кожній — ім'я й рік. Двадцять три коробки належать людям, яких школа вбила, бо не змогла повернути їм те, що забрала.

А моя мати не загинула на фабриці. Вона досі там. У підвалі, за шістдесят миль звідси, прикута до апарата. І чекає на мене двадцять років.