Розділ 1-64

Тиха

роман

Розділ 1. Піковий обід

О пів на дванадцяту в «Мерл» скінчилося масло, і це, звісно, стало моєю проблемою.

Чоловік за четвертим столиком приходив восьмий день підряд. Замовляв тост із маслом, каву без цукру, сідав обличчям до дверей, з'їдав рівно половину й залишав решту. Вісім днів. Я рахувала, бо рахувати — моя давня погана звичка, і я вже давно перестала собі казати, що це минеться.

Сьогодні він підрізав тост, підняв верхню половину, подивився на неї зблизька, наче через лупу, поклав назад і відсунув тарілку на середину столу.

— Масла нема.

— Є, — сказала я.

— То принесіть.

Він сказав це, не підводячи голови, і посунув тарілку ще на сантиметр до краю. Під нею на скатертині вже лежала жирна пляма. Я подумала, що скатертину треба міняти, що міняти її буду я і що за це мені ніхто не заплатить. Масло лежало в підсобці, внизу холодильника, за ящиком з яйцями, куди його засунув Ронні з ранкової зміни, «щоб не розтало». Судячи з того, як воно примерзло до полиці, воно там не розтало вже досить давно.

Я присіла, посвітила телефоном. Пачки лежали на боці, обліплені липкою гидотою з етикетки. Витягла три, потерла нижню об фартух, глянула на пляму, що залишилась, і вирішила, що клієнт не читає етикетки.

Двері підсобки зачинялись тільки з підйомом. Я тримала їх коліном і думала про те, що мені двадцять два, у мене немає ні диплома, ні плану, ні вільної години, щоб подумати про відсутність плану.

У залі пахло смаженим салом і мокрим картоном. Вікно біля третього столу було в розводах ізсередини, і крізь нього жовтневе сонце лягало на лінолеум довгими смугами, в яких крутилася пилюка. За другим сиділи двоє в однакових сірих куртках і мовчали над меню. Я вирішила, що вони з інспекції, і що перевіряти їм тут нічого, крім витяжки, і що витяжку ми не мили з серпня.

Підошва на правому кросівку розклеїлась ще в середу. За три роки я навчилася ступати так, щоб вона не ляскала по лінолеуму, але сьогодні ляскала.

Хлоя сиділа в кутку, на стільці з короткою ніжкою. Стілець хитався, і вона підклала під ніжку рахунок, складений учетверо. Під столом у неї стояла сумка, з якої стирчав синій термос, принесений із дому.

Перед нею лежали роздруківки, розмальовані трьома маркерами. На верхньому аркуші був ряд хвиль, а над ним три колонки: жест, слово, тон. У колонці «тон» стояли ноти, обведені зеленим, і дві перекреслені.

— Це що? — спитала я, кивнувши на перекреслені.

— Помилки. — Хлоя прикрила їх долонею. — Не дивись.

— Ейв.

— Дві картоплі, — сказала я, не зупиняючись. — Він уже махає. Як на посадку.

— На секунду. Ну на одну.

Я поставила тацю на сусідній стіл. Хлоя заплющила очі й видала звук — низький, на межі того, що вухо взагалі приймає. Тримала секунди чотири.

Вода в її склянці розтеклася по дну рівним колом. Серветка під склянкою поволоклася за нею по столу.

За першим столом чоловік накрив тарілку долонею і подивився спершу на неї, потім на мене.

Один із сірих у куртці подивився на склянку. Не на Хлою. На склянку.

— Чула? — спитала Хлоя.

— Холодильник гуде так само.

— Холодильник у сі-бемоль, — сказала вона і засукала рукав. На внутрішньому боці зап'ястя в неї були густі часті хвилі, схожі на плівку з кардіограми. — Я тримала на тон нижче. Ти ж бачила.

— Я бачила, що в тебе розлилась склянка.

— Вона не розлилась. Вона…

— Бачила. Правда. Тобі треба так на прослуховуванні, тільки без води.

Хлоя склала роздруківки в стопку і вирівняла краї об стіл. Потім вирівняла ще раз.

— Вісімсот чоловік, — сказала вона. — Беруть сорок.

— Ти готувалась десять років.

— Усі готувались десять років.

— У когось із них був репетитор із Бостона, який приходив двічі на тиждень і сказав твоїй мамі, що ти його найкраща учениця?

Хлоя закрила обличчя долонею. Потім прибрала руку.

— Ти це пам'ятаєш.

— Твоя мама сказала це моїй бабусі на моєму випускному. Бабуся потім казала мені це три місяці.

— Три місяці.

— Діставала цю історію при кожній нагоді. І при нагодах, яких не було.

Хлоя засміялась — раз, коротко, і сама себе обірвала.

Я знала про все це три роки. Вона розповіла мені восени, коли їй було дев'ятнадцять, у кав'ярні на Діверсі, де ми сиділи біля вікна й дивилися, як навпроти міняють вивіску. Тоді вона крутнула ложечку в моєму американо, не торкаючись її, і сказала, що фокусів не буває.

Я спитала, чи це заразно.

Вона сміялась до сліз, затуляла рот і махала на мене, щоб я перестала, а я не переставала, і тоді вона вибігла на вулицю й стояла там без куртки, у самій кофті, і сміялась ще довго, поки я тримала її каву.