Срібні очі

Ніч пахла димом.
Аліна бігла крізь вузький провулок, ледь чуючи власне дихання за гуркотом у вухах. Серце билося так сильно, що здавалося — зараз розірве груди. Позаду лунали кроки. Вони наближалися.
Вона зрозуміла, що все змінилося ще тоді, коли вперше побачила їхні очі — порожні, як провалля. І коли вони промовляли її ім’я, хоча вона ніколи їх не бачила. Що за істоти, що за світ рветься крізь тонку тканину її реальності?
— Зупинись, — голос, схожий на шепіт і грім водночас, пронизав повітря. — Все тільки почалося. Вона не зупинилася. Ще кілька кроків — і провулок обірвався тупиком. Кам’яна стіна. Пальці стислися в кулаки, ноги підкосилися. Дихати стало важче. І тоді…
Час завмер.
Краплі дощу зависли в повітрі, крики заглохли, тіні застигли. Аліна повільно обернулася — і побачила Його.