Розділ 1. Тріщина

Аліна прокинулася різко — так, ніби хтось шепотів її ім’я просто в вухо. Серце шалено калатало, на лобі виступив холодний піт. Вона сіла на ліжку, озираючись у темряві кімнати. Тиша. Тільки тікання годинника й легке дзижчання холодильника з кухні.

— Знову цей сон, — прошепотіла вона й обхопила коліна руками.

Вже третю ніч поспіль їй снилася од6на й та сама сцена: чорна кімната, очі без обличчя, голос, що кликав її на ім’я. Вранці вона намагалася пригадати деталі, але вони розчинялися, як пісок крізь пальці.

Телефон на тумбочці миготів. 3:17. В ідеалі — спати, а не втикати в стелю, але цього разу сон більше не прийшов.

На кухні Аліна налила собі води, глянула у вікно — порожня вулиця, рідкісні ліхтарі. Їй стало не по собі. Чому? Вона вдивилася в темряву й… на секунду їй здалося, що в провулку стоїть людина.

— Що за… — вона кліпнула очима, але постать зникла.

Вранці Аліна намагалася розігнати тривожні думки роботою. Університет, бібліотека, робота над курсовою, кав’ярня з Мартою — усе, як завжди. Але дивні дрібниці продовжували накопичуватися: погаслий екран телефону, який раптом засвітився на кілька секунд. Зламаний годинник, що раптово знову пішов. Дівчина у маршрутці, яка пильно дивилася на Аліну, а потім зникла на наступній зупинці, хоча двері навіть не відкривалися.

До вечора Аліна вже сама злилася на себе. “Ти просто перенервувала,” — повторювала вона подумки, коли поверталася додому. Але коли вона відчинила двері під’їзду, то побачила на сходах хлопця. Він сидів, спершись спиною на стіну, закривши обличчя руками.

— Все добре? — обережно запитала вона.

Хлопець повільно підвів голову. Його очі… це було неможливо. Вони світилися м’яким сріблястим світлом. Аліна відсахнулася, серце застрибало у горло.

— Ти… бачиш мене, — хрипко прошепотів він. — Тоді ті вже поруч.

Він підвівся, схопив її за руку. Від дотику Аліна відчула дивне тепло, що розливалося по руці й ніби розбуджувало щось усередині. Простір навколо затремтів, ліхтар мигнув. З-за рогу пролунав шурхіт, схожий на скребіння по бетону.

— Що… хто ти? — видихнула Аліна, намагаючись висмикнути руку.

— Зараз немає часу, — хлопець глянув за її спину. — Вони вже тут.

І тоді вона почула це. Шепіт, що долинав з усіх боків. Холод пробігся шкірою. З темряви виринали постаті — не зовсім люди, не зовсім тіні.

— Якщо хочеш жити, — сказав хлопець, стискаючи її долоню, — просто біжи.

Вони кинулися сходами вниз. Шум, голоси, блиск сріблястих очей позаду. На виході з під’їзду світло вибухнуло, засліпивши на мить, і Аліна відчула, як земля йде з-під ніг.

Вона навіть не встигла закричати.

---

«Аліна навіть не здогадувалась, що це лише перший крок — попереду її чекало те, що змінить не лише її життя, а й увесь світ.»