Я роками носила в собі ці спогади. Пам’ятала до найменших дрібниць тісну, чисту до скрипу кухню, мамині докори, які були гіршими за отруту, та важку тишу, що правила за вирок. У нашій зовні ідеальній родині панував культ порядку, їжі та контролю, а пишні застілля влаштовувалися як доказ того, що в нас усе гаразд. Але за блиском кришталю й похвалами гостей ховалося повне знецінення нашої з сестрою праці та втоми. Мене навчили ходити навшпиньки, бути тихою та передбачати чужі очікування, але ніхто й ніколи не спитав: «А чого хочеш ти?».
Цей текст — моя сповідь. Я записала все не для того, щоб когось звинуватити чи змінити минуле. Я просто випустила свій дитячий біль на папір. Тепер між мною і цими епізодами є сторінки. Важкий сон дитинства закінчився. Я більше не тримаю його в собі.