Сон. Звільнення.

Епілог

Я довго носила в собі ці спогади. Деякі пам’ятала до найменших дрібниць, інші поверталися окремими уривками. Обличчя, слова, кімнати, запахи, літні дні. Здавалося, усе це досі мало якесь значення, хоча я вже давно виросла й жила власним життям.

Я записала те, що пам’ятала. Не намагалася зробити когось кращим чи гіршим. Не шукала пояснень і не змінювала минуле відповідно до того, як бачу його сьогодні. Я просто розповіла свою історію такою, якою вона залишилася в моїй пам’яті.

У ній немає всіх відповідей. Можливо, деякі речі я пам’ятаю не зовсім точно. Можливо, інші люди пам’ятають ті самі події зовсім інакше. Але це мої спогади. Моє дитинство. Те, що залишилося зі мною.

Тепер вони записані.

Я більше не повинна тримати їх у собі, повертатися до них, щоб нічого не забути, або намагатися знайти в кожному епізоді прихований сенс.

Минуле залишилося минулим. Воно не змінилося від того, що я про нього написала. Не змінилися люди, не змінилися події. Але тепер між мною і цими спогадами є сторінки.

Я можу відкрити їх, якщо захочу. А можу не відкривати.

І, мабуть, уперше мені не потрібно нічого з ними робити.

Я просто пам’ятаю.

А сьогодні живу.

Маленька дівчинка була високою як для своїх шести років. Довготелеса, худорлява, з тонкими зап'ястками, на яких ледь трималася резинка для волосся. Косичку мати заплітала так туго, що обличчя здавалося ще вужчим і блідішим. Під великими сірими очима лягли тіні, наче дівчинка щоночі довго не спала.

Мати водила її по лікарях. Довгі черги в поліклініці, запах хлорки й валеріанки, холодні кушетки, на які треба було лягати, задираючи кофтинку. Аналізи були в нормі, лікарі знизували плечима, але дівчинка все одно виглядала нездоровою для свого віку. Вона їла мало, мало рухалася, мало гралася у дворі з однолітками. Частіше сиділа на лавці біля під'їзду й дивилася, як вони ганяють м'яч.

— Чому ти така? — питала мати. — Ось старша сестра і їсть гарно, і в школі добре вчиться, і мені допомагає по дому. А ти що робиш?

Дівчинка дивилася на матір очима, повними сліз. Мати не кричала, але її докори були гіршими за отруту.

Кухня була тісна, але чиста до скрипу. На столі лежала картата клейонка з потертими краями, на підвіконні стояла герань у бляшанці з-під кави, а в кутку тихо бубніло радіо. Над плитою висів рушник із червоними вишитими півнями. Настінний годинник цокав так голосно, що здавалося, ніби він відлічує кожну ложку.

Дівчинка намагалася їсти все, що їй давали: картопляне пюре, сосиски, яблука, макарони, борщ, смажену картоплю, котлети. Усе домашнє, усе свіже, усе приготоване мамою. Але їсти вона не могла. Не тими порціями, що їй насипали. Не тим меню.

Мати стояла над нею, висока й пряма, у вицвілому фартуху, з тугим вузлом волосся на потилиці. Червоні від гарячої води руки вона склала на грудях.

— Я готувала, я старалася. Усе свіже. Чому ти не доїдаєш?

Дівчинка схилила голову ще нижче над тарілкою. Сльози самі капали в борщ і розпливалися в ньому темними плямами.

— Ти пила ліки, що тобі прописали для покращення апетиту? Чому я маю все контролювати? Ти вже доросла. Можеш і сама про це пам'ятати.

— Я пила, — тихо відповіла Оленка.

— Тоді чому вони не діють? Ти пила повну чайну ложку? Не розумію, як ліки можуть не діяти. Ми вже півроку ходимо до лікарів!

Сестра стояла поруч, спершись плечем на одвірок. Вона була кремезніша за Оленку, щокаста, із двома товстими косами, перекинутими наперед, і в шкільній формі, яку так і не встигла переодягти. Складала на грудях руки точнісінько як мати, і це було помітно навіть Оленці крізь сльози.

— Вона прикидається, що не може їсти, — сказала сестра, не дивлячись на молодшу. — Хоче, щоб її постійно вмовляли. Бо вона менша. Вважає себе особливою. Улюбленицею.

Оленка хотіла закричати: «Ні, це неправда! Я не улюблениця! Я просто не можу їсти так багато!»

Але в горлі став такий ком, такий жорсткий спазм, що вона не те що слова не могла вимовити, а й вдихнути. Повітря наче впиралося в щось тверде й не проходило далі. Годинник на стіні цокав дедалі гучніше, ложка дзенькнула об край тарілки, і Оленка, затиснувши її в кулаці, відчула, як хилиться вбік кімната.

Мати нічого не сказала. Вона просто нахилилася, взяла тарілку з-під Оленчиних рук і понесла до раковини. Борщ хлюпнув через край і впав на клейонку важкою червоною краплею. Мати не витерла її.

Тиша була гірша за будь-які слова. Чути було, як вода б'є в залізну раковину, як мати стукає тарілкою об дно, як за стіною у сусідів нявкає кіт. Мати стояла спиною, і по її плечах Оленка бачила все: розчарування, втому, звичку до цього розчарування.

Спазм у горлі потроху відпустив. Повітря пішло, рвано, з присвистом. Оленка вдихнула раз, другий, витерла мокрі щоки рукавом кофтинки й тільки тоді помітила, що сестра досі стоїть в одвірку й дивиться на неї. Не зло. Навіть не переможно. Просто дивиться, як на чужу.

«Краще б вона кричала», — подумала Оленка.

Але мати ніколи не кричала.

Так минали дні, а за ними місяці. Оленці виповнилося шість, і настав час збиратися до школи.

Перший клас. Учителька була знайома лише батькам і старшій сестрі: колись вона вчила й її. Це було зручно всім, крім Оленки. Її навіть не спитали, чи хоче вона до школи. Біла форма висіла на дверцятах шафи ще з серпня, трохи завелика, «на виріст». Мати підшила поділ грубими стібками, а новий портфель, ще пахучий клеєм і шкірозамінником, поставила біля ліжка. Оленка дивилася на нього, як на чужу річ.

Вона намагалася бути слухняною, а головне, тихою. Вона ходила по квартирі навшпиньки, зачиняла двері без стуку, а на запитання відповідала так тихо, що матері доводилося перепитувати. А ще вона вчилася виконувати домашні справи: підмітати, мити підлогу й посуд, вивішувати білизну й розкладати її по шафах. Так навчають усіх дівчаток в усіх родинах. Так, але не зовсім.