Він знав її сто ранків поспіль — і жодного разу не сказав «привіт».
Назар працює в книгарні й щодня бачить її в трамваї дев'ятого маршруту: одну й ту саму дівчину з потертою збіркою Ліни Костенко й одним вільним навушником. Він знає, що вона п'є лате без цукру, що мерзне навіть у липні й мріє побачити море. Але так і не наважується підійти.
Тієї грудневої ночі вони заговорили вперше. На засніженому перехресті, під уламки скла, що блищать, як зірочки. Їй страшно, і вона шепоче: «Розкажи мені щось. Я не хочу боятися».
І він розповідає. Про зустріч, якої не було. Про каву, яку він так і не замовив. Про море, яке вона не встигла побачити. Про ціле життя — від першого снігу до останнього заходу сонця.
Ця історія триватиме сорок хвилин. Або ціле життя...