РОЗДІЛ 2. Лате без цукру

Софія... Мене звати Софія. А тебе?

Софія.

Я повторюю це ім'я подумки, і воно лягає мені на язик, як лягає в долоню щойно знайдений камінець — гладенький, теплий, свій. Софія. Ні — Софійка. Не питай, звідки я знаю, що саме Софійка, що ота зменшена, домашня, бабусина форма тобі пасує дужче. Я знав це раніше, ніж ти встигла мене виправити. Я стільки разів промовляв твоє ім'я подумки — на трамвайній зупинці, між стелажами книгарні, заплющивши очі перед сном, — що воно в мені вже обжилося.

Тож коли ти кажеш «Софія», я хитаю головою й кажу:

— Софійка.

Ти лежиш у мене на руках, сніг тане на твоїх щоках, і очі в тебе каламутні, великі, темні від лікарняного світла ліхтарів, — і раптом у куточку твоїх губ тремтить усмішка. Ти не виправляєш. Ти з тих, хто відчуває, коли називають справжнє ім'я.

— А тебе... — шепочеш ти. — Ти казав... Я забула.

— Назар.

— Назар, — повторюєш ти, і моє ім'я в твоїх губах звучить так, ніби його щойно вигадали саме для цієї ночі. — Я запам'ятаю.

Запам'ятай. Тримайся за нього, тримайся за мій голос, за кожне слово, яке я тобі зараз дам. Я нагодую тебе словами, дівчинко. Я дам їх тобі стільки, що їх вистачить на ціле життя — чуєш? — на ціле-ціле життя, з осенями, з морем, із собакою, який скавучить, коли хоче їсти. Тільки не відпускай. Тільки слухай.

Слухай.

Наступного ранку після трамвая я прийшов на зупинку на сорок хвилин раніше.

Я знаю, це смішно. Я й сам знав, що це смішно, — стояв під скляним дашком, притискаючи до грудей чорного навушника, який уночі пролежав у мене під подушкою, як найкоштовніша річ у квартирі, і повторював подумки фрази, одну дурнішу за іншу. «Доброго ранку, я Назар, ми вчора...» — ні. «Я приніс, ти забула...» — ні, віна не забула, вона лишила. «Ти казала завтра, і ось я...» — жах. Катастрофа. Продавець книгарні, людина, яка вміє говорити з незнайомцями лише про палітурки, стояв на зупинці сьомого вересня о шостій годині тридцять хвилин ранку й редагував власне життя, як невдале речень.

Місто прокидалося. Дощ із ночі вирішив не вщухати, і Львів мився під ним, як старий кіт під краном: фурчав водостоками, жмурився жовтими ліхтарями, відблискував на бруківці. Повз мене тягнулися перші трамваї, порожні, світлі, як акваріуми на колесах, і я в кожен зазирав, і в кожному тебе не було, і серце щекотало десь під горлом — від страху, що ти не прийдеш. Що «завтра» було чемністю. Що я вигадав усе, як вигадую десятки історій у своїх недописаних зошитах.

О сьомій дванадцять — я звірився з годинником і зрозумів, що вже знаю цю цифру напам'ять, хоча знав її лише добу, — двері трамвая дев'ятого маршруту зітхнули на зупинці.

Ти не вийшла.

Ти ввійшла — зі свого боку, від училища, ховаючись під чорною парасолькою, яку одразу почала обтрушувати довго й старанно, ніби вибачаючись перед нею за дощ. Сіра куртка, шапка, з-під шапки — пасмо темного волосся. Ти побачила мене. І зупинилася під скляним дашком, тримаючи парасольку, як зброю, з якої вже не стріляють.

— Ти тут, — сказала ти.

— Я тут, — сказав я.

— Я думала, ти не прийдеш.

— Я прийшов на сорок хвилин раніше.

Ти засміялася — прикривши рота долонею, як завжди, — і від цього сміху дощ ніби став теплішим. Я простягнув тобі навушника. Він лежав у мене на долоні, чорний, крихітний, ще теплий від моєї кишені.

— Не загубив, — сказала ти, беручи його.

— Такі, як ти, не гублять те, що їм довірили, — сказав я. — Це ти вчора сказала.

— Я сказала «такі, як ти».

— Значить, ми обидва такі.

Ти віддала мені мої навушники.

Ти подивилася на мене — уважно, боком, тим своїм поглядом, яким читають людину, як розгорнуту книжку, — і раптом спохопилася:

— Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Назар.

— Назар, — повторила ти, ніби куштуючи ім'я на смак. — А я Софія.

— Софія, — сказав я. І додав, сам не знаючи звідки, з тієї глибини, де в мене вже сто разів пролунала справжня форма: — Софійка.

Ти кліпнула.

— Так мене називала бабуся. Вона на Волині живе, у неї хризантеми під вікном, білі-білі, ціле поле. Вона казала: «Софійко, ці квіти найчесніші — бо цвітуть, коли вже всі злякалися зими». — Ти помовчала. — Більше ніхто мене так не називає.

— Можна?

— Можна, — сказала ти. — З тобою — можна.

Не питай мене, як я дійшов до тієї «Вірменки».

Тобто не так: я знав, що ми туди дійдемо, я знав це з тієї секунди, коли ти на зупинці сказала «я запізнюся на першу пару, і нехай, один раз можна, хай увесь розклад почекає, коли в людини така подія».

— Яка подія? — спитав я.

— Подія, — сказала ти, — коли в трамваї знаходять людину, яка не загубила навушника.

Ми йшли Вірменською під твоєю парасолькою — під нею тісно, наші плечі торкалися, і я боявся дихнути, щоб не зруйнувати тісноту, яка починалася як прикрість, а закінчувалася як найкраща ідея в моєму житті. Вулиця пахла кавою задовго до кав'ярні — старий левівський запах, від якого солодко в грудях, — і дощ прибивав його до бруківки, і він ішов разом із нами.

У «Вірменці» було людно, тепло й гамірно, і всі столики в тій маленькій залі з іконами й старими фотографіями були зайняті, але місце знайшлося — біля вікна, за високим мармуровим столом, де стояли двоє, і один із них одразу зібрався, бо кав'ярня вранці живе у темпі трамвая: люди вбігають, п'ють каву стоячи, вибігають. Я допоміг тобі зняти мокру куртку, повісив її на спинку стільця, і ти сіла, струсивши з шапки краплі, і роззирнулась — так, як роззираються лише ті, хто тут уперше, і їм тут добре.

— Ти тут бував? — спитала ти.

— Практично живу, — сказав я. — Книгарня за два кроки. Я сюди ходжу за запахом, коли не пишеться.

— А ти пишеш?