Калина не верба. Я дівчина молода. 18+

Чи колись я думала що буду спостерігати за собою з верху? Чи думала що можна бути відокреммо від свого тіла? Чи думала що колись не зможу відчувати свого тіла? Хоча останні місяці мого життя, моє тіло дарувало мені тільки біль, муки та злість. Злість на саму себе, за не здійсненні мрії, за відчай, за відсутність реальності. І тільки по справжньому тепер я зрозуміла слова. « Кінець це тоді коли на твою кришку труни кидають рідні грунт прощання. А все інше це тільки життєві перешкоди.» Боже, як же мені зараз тяжко спостерігати за своїми дітьми, які вже дякувати всім святим, дорослі. За чоловіком, який як мені здається, радіє? Чи він радіє що нарешті позбувся гембелю, який два роки був йому тягарем? Чи то він радів що нарешті закінчилися мої муки? За свекруху в загалі