Вона дала обітницю Богу.
Він ніколи не давав обітниць нікому.
Ізабелла виросла в монастирі. Після смерті батька її виховала бабуся Софія, яка навчила її вірити в Бога, слухати своє серце й ніколи не довіряти незнайомцям.
А потім не стало й Софії.
Монастир став для Ізабелли домом, а віра — єдиним, за що вона могла триматися.
До тієї ночі, коли біля воріт монастиря з’явився Крістіан.
Поранений. Небезпечний. Загадковий.
Син людини, чиє ім’я змушує інших тремтіти.
Він прийшов не по неї.
Але чомусь саме вона стала тією, від кого він не зміг піти.
Спочатку був лише погляд.
Потім сповідь.
Потім дотик, якого не мало бути.
Ізабелла знає, що не повинна його бажати.
Крістіан знає, що не має права торкатися її.
Та як довго можна чинити опір, коли серце говорить одне, а віра — зовсім інше?