Гість

Уночі випав сніг. Лук’яниха прокинулася удосвіта, поглянула у вікно й не впізнала свого подвір’я, начебто хтось за одну ніч рясно посипав борошном дерева, двір, старий сад і горіхову лавицю, яку змайстрував ще покійний Василь. Вона згадала, що не всі яблука вибрала у саду, що цьогоріч не встигла скопати город, аби навесні було менше мороки, й що зима прийшла так несподівано, ніби змагалася з нею, старою та впертою, яка, незважаючи на вік, усе метушилася, кудись бігла, когось повчала і якої завжди й усюди було так багато, ніби проживала декілька життів водночас.