Гість

Уночі випав сніг. Лук’яниха прокинулася удосвіта, поглянула у вікно й не впізнала свого подвір’я, начебто хтось за одну ніч рясно посипав борошном дерева, двір, старий сад і горіхову лавицю, яку змайстрував ще покійний Василь. Вона згадала, що не всі яблука вибрала у саду, що цьогоріч не встигла скопати город, аби навесні було менше мороки, й що зима прийшла так несподівано, ніби змагалася з нею, старою та впертою, яка, незважаючи на вік, усе метушилася, кудись бігла, когось повчала і якої завжди й усюди було так багато, ніби проживала декілька життів водночас. Утім, старість останніми тижнями дедалі частіше нагадувала про себе – то різким болем у попереку, то довгим безсонням, коли ніч не давала ні на мить стулити повіки, то барвами, які інколи тьмяніли навколо і світ ставав похмурим та тривожним, ніби пасмурний ранок.
А останнім часом почала Лук’яниха чути дивний гамір – то у дворі, то на вулиці чи в коморі. Якби таке відбувалося раз чи два, можливо, жінка давно би забула про цю оказію, бо що не причується літній людині, однак коли щоденну тишу почала повсякчас тривожити чиясь незрима присутність, Лук’яниха замислилась. Що або хто може так стукати? Чиї кроки їй вчуваються? Хіба Василь приходить по її душу чи Івасик, бо, кажуть, покійники інколи попереджають про те, що пора збиратися в дорогу.
Лук’яниха присіла біля столу, поглянула у вікно. Там, за прозорою смугою скла, шелестів вкритий білою нугою сад. Скільки років топче ряст жінка – й сама не може сказати. Чимало побачила на своєму віку: і радості, і смутку, й надії, і тривоги. Вийшла заміж зовсім молодою й рано овдовіла. Не дав Господь їм із чоловіком виховувати дітей – помер її одинак Іванко ще зовсім малим, так прожила самотиною всеньке життя. Поралася по господарству, шила для сельчан одяг, молилася Господу, щоби гідно відійти у кращий світ. Та ніколи не втрачала віри, ніколи безнадія не торкалася її серця.
Хіба інколи, коли недуги сковували її старече тіло, думала про те, що навколо – ані душі, аби перемовитися словом, і серце стискалося від болю. І от – цей стукіт, ці скрадливі кроки, які щоразу тривожить її душу. Вона і священика розпитувала, що то може бути, й сама намагалася вистежити – може, звір якийсь або птаха. А може… Бракувало ще на старості років зійти з глузду – на сміх людям.
А нещодавно їй приснився покійний Іванко – нібито сидить жінка за столом, а він підходить до шиби, торкається долонею скла, і такий – зовсім дорослий, на Василя схожий. «Я повернувся, мамо… - каже він. – Пустите додому?» Лук’яниха прокинулася, холод пронизав її немічне тіло. Підвелася, почовгала до скрині, аби перевірити, чи все там є, що приготувала собі на смерть, аби потім люди не мали мороки. Та якийсь незрозумілий острах оселився в її серці – відчувала себе безпорадною, не здатною збагнути, що відбувається, бо світ насправді такий химородний, зітканий Богом з тендітних ниток доль, чиїхось сліз та сміху, і хтозна, що чекає тебе за рогом будинку, якщо ти – всього лише одинока людина…
На подвір’я, рясно устеленому снігом, Лук’яниха побачила людські сліди. Вони вели біля вікна дому, на вулицю, біля стодоли. «А може, то злодій? Хоча, що на моєму подвір’ї красти? Не в хоромах живу…» - міркувала Лук’яниха, проте розуміла: вона – сама-самісінька стара жінка і якби якийсь бузувір прокрався в дім, не змогла би себе захистити, так, як це сталося на сусідньому хуторі з убитою Меланкою.
Жінка підійшла до стодоли, відчинила двері й застигла на порозі: там, у самісінькому кутку приміщення, в купі соломи побачила чиюсь постать. Страх підкотив до горла, проте Лук’яниха однаково стояла, ніби скам’яніла Лотова дружина, не в силі повернутися назад. Ступила декілька кроків – долівка під ногами зрадливо заскрипіла, серце сполоханою птахою билося у грудях. Постать заворушилася - й невдовзі Лук’яниха побачила чиєсь смагляве худе обличчя. «Ой, Леле!» - сплеснула руками жінка й схопилася за лавицю, що стояла поруч, аби тут таки не втратити свідомість, бо в те, що побачила, неможливо було повірити…
Мирона – її племінника, похоронили десять років тому, коли згорів будинок його батьків. Лук’яниха щотижня навідувалася на цвинтар, доглядала за його могилкою. В тому вогняному пеклі загинула й сестра Лук’янихи, і її чоловік, які полюбляли зловживати спиртним і не раз гучні компанії порядкували в їхньому домі, хоча й син намагався припинити цей жах. Лихий поплутав колись щасливе подружжя. Поруч них знайшли іще одне тіло, яке, як вважали, належало Мирону. І от, через десять років потому Мирон живий-живісінький з’явився на подвір’ї Лук’янихи.
-Ви пробачте мені, тітко, що не одразу прийшов до вас – не хотів лякати. Я ж, почувши про те, що сталося з батьками, довго не міг прийти до тями, гайнув світ за очі, аби горе не так сильно пекло серце. Не мав сили повернутися, не міг поглянути у вічі своєму горю. Працював то тут то там, а потім вирішив навідатися в рідні місця. Але не знав, як ви сприймете мою появу, чи пробачите таку довгу відсутність…
-Синку, та я навіть уявити не могла, що на схилі років Господь пошле мені таке щастя, - не тямила себе від радості Лук’яниха. - Недарма мені покійний Іванко снився - то доля повернула мені тебе, мою втрачену кровинку. Тепер усе буде гаразд…
Доки Мирон рубав на подвір’ї дрова та носив тітці воду, стара Лук’яниха поралася біля кухні, все аж кипіло в її руках. Забула і про біль у попереку, і про те, що цієї ночі переглядала свою скриню «на смерть…» Рано ще вона вмирати зібралася, ой, рано - стільки всього треба зробити, стільки встигнути… Як же без неї Мирон – і так довелося небораці впродовж років тинятися світами, жити серед чужих людей. Сонце танцювало в її білому, як сніг, волоссі, торкалося поораного зморшками обличчя, на якому світилася усмішка – ніби ураз скинула кілька десятків років, ніби відступила від її подвір’я холодна зима…