Дев‘ять днів

Сонце сідає за старі дерева й вулиці міста наповнюють сутінки. Через Мертвий поріг на територію погосту залітають білі пасма туману та відлуння далеких звуків зі світу живих. Але гладка стіна з прозорого, майже невидимого каменя стає ще міцнішою, коли довжелезна рука Охоронця торкається спочатку однієї, а потім другої стулки воріт. Після цього, повітря кладовища починає вирувати. З настанням ночі тіні померлих стають видимими. Кайдани, що вдень тримають їх біля своїх могил, спадають. Приречені пам‘ятати, мовчазні в‘язні, пошепки розповідають історії, що Охоронець чув вже безліч разів. Він не зупиняється. Іде до свіжого поховання, біля старезного дерева, яке корінням своїм обплело могилу Ґаздині. Щось дуже шумно сьогодні…