Дев‘ять днів

Повз нього проносились сірі розмиті автівки. Брудні краплі, що розліталися з-під коліс, доповнювали величезні калюжі на тротуарі. Ця, знайома за довгі роки дорога здавалася йому дещо розмитою, немов би написаною аквареллю в техніці ала-прима. Та це було й не дивно. Дощ який падав не вщухаючи вже декілька днів поспіль, міг розмити не тільки границі звичного матеріального світу, але й робив примарними тих рідких людей, які зустрічалися йому в цю мить. Він поспішав додому. В місце, яке завжди було його прихистком, особливою, та вкрай важливою частиною його життя.

Ось вже на шляху, попереду, показався старенький почорнілий від часу обеліск. Куций пам‘ятник невідомим воїнам-визволителям, імена яких, він, подорослішавши у дворі п‘ятиповерхового будинку, ліворуч від цієї стели, так за роки не спромігся впізнати. Він не зупинився і зараз біля цієї декорації, а швидко повернув у провулок і майже миттєво опинився перед входом у свій під‘їзд. Старі безлисті дерева обтікали холодними потоками осінньої води. Дощ вже давно перетворився на дрібнодисперсний пил, осідав на гілках, вікнах, що вже світилися теплими маячками у вечірніх сутінках, стікав по старій цеглі стін. З великої гілки, похилої над самим входом, часто падали великі краплі. Він втягнув шию у плечі, завчасно відчуваючи, як холодна волога паде йому за комір і розтечеться по спині. Але якимось дивом йому вдалося прослизнути повз ці краплі та поки біг він по сходах, радів своїй вдачі.

Його поверх освітлювала маленька лампочка у мутній скляній колбі. Зверху пил, знизу довга тріщина, яка перекреслювала м‘який розлив світла, темною смужкою. Від сходів він вперся поглядом у знайомі двері. І дещо замислився перед тим, як почати шукати ключі у кишені куртки.

Стара оббивка дверей здавалася ніби яскравішою, ніж звичайно, а металева накладка замка, разом із дверною ручкою, як би виблискувала і не дозволяла йому сфокусуватися на тій чорній лунці, куди зазвичай вставляють ключ, щоб відчинити двері. Та й ключа ніде не було. Кишені виявилися всі порожніми. Він розгублено ще похлопував себе по штанах, навіть підстрибнув пару раз — можливо звук підкаже йому, де той чортів ключ, чи не провалився він під підкладку в одязі.

Він би так і крутився біля дверей своєї квартири, аж раптом з тієї сторони почав розбирати голоси. Завмер прислуховуючись, навіть притулив вухо до дверей. Можливо лише трішки потеплішало в грудях, та більше спантеличило. Це було насправді дивно! Неначе зібралась уся родина, як він міг судити. Невже чекали на нього? Так більше й не було приводу, ніби ніякого свята... Але і двері не були зачинені, і якась метушня там в коридорі то наближалася до дверей, то відступала.

Голос дружини складно сплутати з чиїмось іншим, навіть коли він трішки застуджений, як зараз. Басистий голос старшого брата, високий — куми. Малі зі своєї кімнати вигукують щось, але їм ніхто не відповідає і заклик повторюється знову і знову. Голос братової жінки та навіть якоїсь незнайомої тітки, чи то він не признав тещу? Голосів було багато, всіх майже не розбереш!

Відсторонився, засоромившись свого бажання підслуховувати, потер чоло знімаючи шапку, швидкими рухами поправив на собі одяг і не вагаючись більше, зайшов. Перше, що він відчув — це сперте повітря, занадто наповнене багатьма запахами: суміш поту та різних парфумів, густі аромати страв, які нещодавно готувалися на їх маленькій кухні, поверх всього в'їдливий і важкий шлейф якихось ліків. Коридор був неосвітлений, він так і не змінив перегорілу лампочку, а дружина залишила цю роботу для нього. Тому там, за декілька кроків від нього кипіло життя. Звуки й запахи розносилися по приміщенню, але тут було темно і самотньо.

Ніхто не поспішав на зустріч. Чи невже нікому немає діла до відчиненої двері? Заходь хто хоче, бери що треба!.. Через той галас, що стояв у вітальні, мабуть, ніхто не почув як відчинилися та грюкнули за ним двері. Але він і сам якось перестрибнув цей момент у своїй свідомості, одразу поринувши у цей вир, що повністю заволодів його увагою. Аж раптом з дальньої кімнати вибіг син. Малий хотів було повернути до вітальні, але побачивши батька, затримався у коридорі, потім підстрибуючи побіг до нього і ще не діставшись в цей темний кут, в голос заявив:

- Тато прийшов!

У вітальні різко обірвалися всі розмови. Роздалося придушене жіноче охання і з-за дверного отвору показалася голова чоловіка. Він навіть одразу не впізнав у ньому свого брата! Якимось блідим, майже сірим було його обличчя, з набряклими мішками під очима, і, чи завчасно постарілим він виглядав, чи дуже втомленим, було складно зрозуміти. Довгий, мовчазний погляд прикував його на місці, в ту саму мить, коли він вже збирався йти до лагідного світла, що лилося з кімнати. Братові на зустріч.

- Привіт, Миколо! - Він перший вирішив порушити гнітюче мовчання.

- Сашко! - Гиркнув Микола до хлопчика, що так і залишився десь на півдорозі до дверей. - А ну марш у свою кімнату!

- А як же... - навіть не зміг він сформулювати свою думку, як хлопчик слухняно повернув до себе, лиш наостанок подивившись на нього з посмішкою. Син був радий його бачити, чого не можна було сказати на брата. Та й дружина теж не поспішала виходити.

Тільки Микола вже йшов на зустріч, але вигляд його, крім втоми, виражав роздратованість, майже злість. Брат зупинився напроти й спираючись руками в боки, грізно дивився на нього та знову мовчав. Все в його постаті вказувало на те, що брат на щось дуже ображений. Але цей мовчазний осуд збивав з пантелику.

- Що? - Не витримав він, так і не знімаючи взуття та куртки, тільки шапка тепер як зайвий елемент перебиралася з правої руки, до лівої, і назад.

- Ти ще маєш совість питати “що”? Скільки можна!

- Можна що?

- Перестань прикидатися, хіба ти не пам‘ятаєш! Я ж тобі вчора казав, котрий вечір кажу... Вона скоро збожеволіє через тебе, і ми всі. Я тобі вже не один раз...

- Миколо, що ти несеш? Це мій дім, перестань поводитися так, наче ти тут господар. Що у вас за свято? Варто тільки поїхати кудись...