Я померла того дня, коли поїхала. Але народилася знову за тисячу кілометрів від дому, в якому ніколи не було тепла.
Злата Соколова. Блондинка із темно-синіми очіма й призвищем, яке знали майже всі в місті. Посмішка на публіці - тиша вдома. Там, за високими стінами маєтку, її не любил - терпіли. Принижували, змушували мовчати, затуляли рота грішми й докорами. Вона росла в золотій клітці, в якої ніхто не збирався її випустити. Але одного дня вона зламала ґрати.
Їй було вісімнадцять. Чемодан із накопиченими потай грошима, нові документи і єдина думка: "Зникнути. Назавжди".
Жодних листів. Жодних дзвінків. Жодного сліду.