Розділ 1

 Світло софітів било просто в очі, але я вже давно навчилася не жмуритись. Навіть коли всередині усе стискалося від бажання втекти, я стояла з рівною спиною, підборіддям вгору і натягнутою усмішкою. 

 Так, ніби я не я. 

 Так, ніби мені не шістнадцять і я не хочу просто сховатись у кімнаті с книжкою, а не вітати гостей мами, обмотаних діамантами й плітками.

 - Посміхнись, Злато, - прошепотіла мама крізь зуби, торкаючись мого ліктя. Її пальці були холодними й тонкими, наче з порцеляни.

- Ти виглядаєш... натягнуто. Люди це бачать.

 Я ковтнула повітря. Хотілося сказати, що люди бачать брехню, а не мою посмішку. Але я мовчала. Як завжди.

 Так було простіше.

 У залі грала жива музика, шампанське лилося в бокали, чоловіки в костюмах обговорювали бізнес, жінки - пластичних хірургів і бренди, діти - нові телефони. Усі були... як з обкладинки. І ніхто - справжній. Я - теж.

 Моя сукня блищала під світлом, біла, з відкритими плечима. Волосся - Укладене в ідеальні хвилі. Макіяж - непомітний, але бездоганний. Мама стежила, щоб я виглядала "виправдано дорого". Я була її проєктом, її картиною.

 Не донькою.

 Рекламою.

 - Пані Каміло, ви просто неймовірні! І донечка ваша - красуння, - цвірінькала одна з "подруг" мами, пригортаючи мене до себе так, ніби ми знайомі ближче, ніж насправді. - Злата вже плануєш вступ до Лондона?

 Я не встигла відповісти - мама зробила це за мене.

 - Звісно. Бузнес або право. Як і має бути. Я не дозволю їй марнувати себе на... гуманітарне сміття, - промовила з посмішкою, яка була на кілька градусів холодніша, ніж зазвичай.

 Я мріяла вчитись на літературній спеціальності. Писати. Читати. Подорожувати. Мріяла, як діти мріють про чаріників. Тихо. І в голос - ніколи.

 За кілька мерів я побачила Влада - мого старшого брата. Його сміх було чути навіть через музику. Він стояв із келихом і двома хлопцями з гольф-клубу, показував пальцем в мій бік. Їхні погляди ковзнули по мені - я відчула їх, як голки. Потім Влад щось сказав, і всі троє розреготалися. 

 Я знала цей сміх. Знала його ще з дитинства, коли він ховав мої щоденники, обливав мої малюнки водою, коли знищив мою улюблену ляльку і сказав, що вона "для слабких".

 Мене снудило.

 - Злата, - знову голос мами. - Йди до столу. Містер Орлов хоче з тобою потанцювати. Не підведи мене.

 МІстер Орлов був у три рази старший за мене. Безнес-партнер батька, якого я не бачила вже кілька років. Усе, що я знала - його вучно червоне обличчя, товсті пальці з песрснями і неприємний запах парфуму.

 - Мамо, я...

 - Йди, - сухо повторила вона.

 Я пішла.

 Я йшла через зал повільно, мов у воді. Повз столи з ікрою, мраморові статуї й штучні усмішки. Повз людей, які знали, хто я така, але не знали мене зовсім. 

 Орлов уже чекав. Його живіт написав на золотий пояс, обличчя блищоло, як натерте воском.

 - Златочка! - гучно і тепло вигукнув він, ніби ми справді були бачити одне одного. - Ну, яка ж ти вже панянка стала! Ходімо, покажемо всі, як ти вмієш танцювати.

 Він простягнув руку. Я поклала свою, дерев'яну, чужу.

 Мене знову вели туди, куди я не хотіла. Але це ж — «родина честь».

 Музика змінилась. Повільний вальс. Ми закружляли. Його рука на моїй талії була важкою, спітнілою. Я рахувала удару серця, тільки щоб не відчувати його дотику. 

 Раз-два-три. Раз-два-три.

 - Мама тобою пишається, - мовив він, нахилившись. Його подих був теплим і різким. - Ти - її маленький діамант.

 Я усміхнулася, тому що так було треба. В потім - обережно зиркнула в бік мами.

 Вона стояла біля бару. Тримаючи келих, дивлячись прямо на мене. Не на нас. На мене. Її погляд був мов сканер - перевіряв усе: спину, жестів, нахил голови. Контроль. Без права на помилку.

 Вальс завершився. Орлов вклонився, я — теж. Оплески. Я хотіла втекти, але замість цього повинна ще тричі подякувати. Усміхнутись. Кивнути.

Тільки потім змогла відступити назад і сховатись за колоною.

 Уперше за вечір — видихнула.

 - Насолоджуєшся? - пролунав знайомий голос.

 Влад.

 Я навіть не поверталася. Його можна було пізнати лише за інтонацією — зневажливою, лукавою.

 - Мені вистачає, - сухо відповіла я. 

 - Та не бреши, Злато. Я бачив, як ти крутилася з дядечком Орловим. Гарний танець, до речі. Майже як професійна лялька на нитках.

 Я зціпила зуби. Він сміявся. Його задоволення була таким же відвертим, як зневага.

 - Що образилась? - Він підступив ближче. - Ти ж знає, мама хоче, щоб ти була... достойною. Не такою, як вона, коли приїхала сюди. Вона зробила себе — і тебе зробить.

 - Я не проект, Влад.

 - Ти — зобов'язана. А ще — обличчя. Обличчя родини. І якось воно, вибач, не дуже світиться інтелектом. Ти хочеш щоб батько знову про тебе згадав? Можливо, варто поводитися трохи... корисніше. 

 Я хотіла відповісти щось різке. Зробити хоть щось. Але він уже розвернувся й пішов — із тим самим сміхом, що залишався на мені як бруд.

 Я стояла біля колони, наче привид. Чужа у власному тілі. І в черговий раз повторяю собі мовчки:

Ще трохи. Я зможу втекти. Зможу.

_____________________________________________________________

 Я знала, що вони чекають мене.

 Тихо. Секунди перед тим, як я ввійду. Я чула це ще на порозі — як вони обговорюють мої «помилки» під час вечора, навіть не намагаючись приховати це від мене. І вони не помітять, що я чула.

 Їм це не цікаво. Вони просто втомлені від мене.

 Ми під’їхали до дому, велику чорну браму зустріли ліхтарі, що блищали, мов злі очі. Мама, не сказавши ані слова, вийшла з машини першою. Вона завжди так робила — залишала мене позаду, а потім, нібито випадково, нагадувала, що не дозволяється «відставати».

 Я не поспішала. Чим більше часу я витрачала, тим більше запитань ставала для себе — хто я, чому я завжди намагаюсь бути такою ідеальною, якщо не відчуваю себе вільною?