Теоретична та прикладна вагомість звернення до проблематики самовизначення особистості зумовлює необхідність філософського осмислення складних психологічних типажів як радикальних зразків екзистенції.

Вивчення психотипів відповідно до класифікації К.-Г. Юнґа є усталеною дослідницькою стратегією в гуманітарному знанні, але нестандартне співставлення постатей К’єркегора та Гамлета збільшує методичний інструментарій і теоретичне  підґрунтя розвідок даної тематики.

Пластику мислення, в якій домінують есхатологічні мотиви на рівні мікрокосму, можна синтезувати в загальний психотип самознищення, природа якого полягає в усвідомленні трагедійності як онтологічних засад людства та бажанні знищити себе разом зі всесвітом. Персоніфікація даного психотипу представлена в європейській культурі біографією датського філософа Сьорена К’єркегора та образом Гамлета з однойменної п’єси англійського драматурга Вільяма Шекспіра. У логічній зв’язці з постатями Гамлета й Сьорена К’єркегора знаходяться жіночі постаті Офелії та Реґіни Ольсен, рецепція стосунків з якими сприяє найбільш повному розкриттю психотипу автодеструкції.

Гамлет як модус психотипу автодеструкції є формою буття, що апелює до самознищення через усвідомлення несправедливості не тільки соціальних норм, але й самих засад існування людства. Артикуляція Гамлетом свого статусу як «зайвого» не в значенні наслідника престолу, а як ідейно складного, несвоєчасного для своєї епохи, підкріплюється поведінковими жестами, спрямованими не тільки на прийняття мортальності свого буття, але й на помсту за загибель батька як відновлення балансу справедливості в світі.

Біографічна філософія К’єркегора репрезентує автодеструкцію як форму буття, що тяжіє до самознищення шляхом заперечення власної антропологічності. Матеріальне буття є обтяжливою складовою, вплив якої можна зменшити шляхом розвитку психологічності. Сюжет твору «Щоденник спокусника» є візуалізацією пригнічення власного тіла в парадигмі спокуси як інтелектуальної гри, що містить фізіологічне задоволення не як кінцевий результат, а як супровідну, але необов’язкову практику.

Спільним місцем психотипів Реґіни Ольсен та Офелії є хтонічна природа жіночого єства, здатного до продовження роду й впорядкування матеріального світу. Функціональне навантаження жіночих постатей в полі тяжіння автодеструктивного психотипу полягає в добровільній відмові від них психологічно сильними чоловіками, зосередженими не на соціальних стандартах, а на метафізичному вимірі буття. Реґіна Ольсен втілює психотип дівчини-підлітка, інфантильність якої заглушує собою ще нерозвинуту жіночість. Глибинні інтенції незрілої жіночості, тим не менш, орієнтують власницю такої свідомості на чоловіка. Припинення взаємин Сьореном за ініціативою самої Регіни вказує на зведення її психології на якісно новий, зрілий рівень сприйняття дійсності. Офелія відповідає психотипу молодої жінки, що набуває першого досвіду взаємин з протилежною статтю, в результаті якого матиме психологічну травму, що запустить в ній рефлексію та зумовить нестандартне мислення. Трагічний фінал даного персонажа синтезує есхатологічну логіку Гамлета й статус Офелії як слабкої ланки.

Автодеструктивний психотип формується шляхом залучення до світогляду моральності, викривний характер якої, подібно до богинь помсти Еріній, переслідує Гамлета й К’єркегора через формування в них трагічності й обернення «волі до життя» на «буття-до-смерті».

Філософська рефлексія психотипу автодеструкції вписується в логіку есхатологічного світогляду, парадоксальна конструктивність якого, на прикладі постатей Гамлета й К’єркегора, полягає в апелюванні до життя й смерті як базових станів людського буття, радикалізованих етичними настановами.