Блог до новинки)
Історія цієї книги починається з обіцянок автора самому собі: ні, я це писати не буду! Але натхнення, як бачимо, не питає.
Коли я збирала матеріал для книги "Щоденник служниці", чимало знахідок в книгу просто не вмістились. Щось ще я взагалі прочитала вже після завершення роману (так, мене затягнуло). І зараз буде ще трохи історії.
Після війни 1812 року генерал Жюно був призначений губернатором Іллірії - провінції, яка до того перейшла під контроль Франції від Австро-Угорщини. Це територія сучасної Словенії (Лайбах - німецька назва міста Любляна).
Але враховуючи, що ще в іспанській кампанії Жюно був серйозно поранений в обличчя, і ця рана не просто зруйнувала красиву зовнішність, а ще й спричинила напади мігрені... наступні події ситуацію тільки погіршували. В Іллірію він прибув у стані, який зараз би, вірогідно, назвали б тяжкою депресією. Міг цілими днями перебувати в ступорі, майже не займаючись справами провінції. І у своїх мемуарах Іда Сент-Ельм розповідає історію, яка врешті і лягла в основу книги.
Генерал Жюно познайомився і заприятелював з симпатичним, "але душевнохворим" юнаком з місцевої знатної родини. Їх часто бачили разом, і доволі швидко в світському товаристві пішли плітки з натяками. (Як бачимо, бажання шипперити знаменитостей народилось задовго до появи інтернету, фанфікшену і симпатичних айдолів :) ). І одного дня вони зникли, нікому нічого не сказавши. Їх шукали. Знайшли в селі, де вони просто нічого не робили, цілими днями гуляли, сиділи біля річки, дивилися на траву і т.д.. Звісно, їх змусили повернутись.
Це був не єдиний випадок, через який про Жюно стали ходити плітки, а невдовзі сталися ще кілька історій, за які його зрештою зняли з посади і відправили до рідного міста. Але саме ця історія дала чимало приводів для пліток.
Хто був юнак і що з ним насправді сталося - невідомо. У ті часи за формулюванням "душевна хвороба" могло приховуватись будь що: депресія, ПТСР, аутизм, та й банальне "людина вразлива/ не вписується в суспільство".
І я спочатку думала: ні, для чого мені це писати, інформації мало і взагалі неможливо дізнатися чи було це взагалі і як. Але мені потрапили на очі фото від близької людини... просто фото з поїздки, "глянь, яка природа, ось ми з рідними зупинились в кімнаті на горищі, ось яку кицю ми гладили"! Натхнення сказало: ми це пишемо.
А ще мені згадався фільм Інгмара Бергмана "Персона", побудований на взаємодії двох героїнь, кожна з яких несе власний душевний біль. Одна з них мовчить... і мені спало на думку: а якщо юнак, якого вважали душевно хворим, просто мовчить?
Так склався образ Ері.
Одразу скажу: більшість розповіді - художня версія, не "як було", а "що могло бути". Сцен 18+ в книзі немає, але на всякий випадок маю попередити, що психологічні травми і наслідки війни тут так чи інакше згадуються.
Але щоб не закінчувати пост склом - ось мем про те, що змінюється мода і технічний прогрес, але самі люди - ні)))

3 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДуже цікава історія ❤️
Це неймовірно, як іноді народжуються історії.
❤️❤️❤️
Анна Лінн, дякую)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати