Тіло іноді пам’ятає довше за нас
У шостій главі Мей знаходить лише уламки старого інструмента — сім різьблених листків, бутон і музичний сувій. Цілого інструмента вже немає, немає струн, немає кімнати, де вона колись грала, і майже не залишилося нічого, що могло б підтвердити її здогад.
Але Мей все одно знає, що перед нею.
Вона пам’ятає відстань між струнами, положення рук, яким пальцем брали першу ноту, як довго звук жив після дотику. Вона впізнає інструмент не лише тому, що пам’ятає, як він виглядав. Його пам’ятає її тіло.
Мені дуже подобається ця думка, бо, здається, майже кожному знайоме щось подібне. Можна багато років не їздити на велосипеді, не грати на музичному інструменті, не танцювати, не шити чи не займатися якоюсь ручною роботою, а потім повернутися до цього — і раптом виявити, що руки самі пам’ятають рухи, про які ти вже давно не думав.
Наче частина досвіду зберігається в нас окремо від слів і спогадів. Ми можемо забути послідовність дій, назви чи подробиці, але варто знову взяти знайомий предмет у руки — і щось повертається само.
Мені здається, в цьому є щось дуже тепле. Частина минулого може залишатися з нами значно довше, ніж ми думаємо.
А у вас було таке, що після довгої перерви ви повернулися до якоїсь навички й раптом зрозуміли: руки або тіло все ще пам’ятають, що робити?
Ілюстрація та тема — за мотивами книги «А що далі?».
0 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВидалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати