Глава 6. Сім листків

Мей прокинулася від музики.

Мелодія долинала здалеку, губилася серед голосів і гуркоту коліс, але вперто проникала крізь зачинене вікно. Хтось грав той самий танець, під який вони з Люціаном учора кружляли на площі.

Вона розплющила очі й не відразу зрозуміла, чому кімната така світла.

— Котра година?

Сара, яка складала одяг біля скрині, озирнулася.

— Майже одинадцята.

Мей різко підвелася.

— Чому ти мене не розбудила?

— Тому що ви повернулися після опівночі й спали так міцно, що не почули навіть воза під вікном.

— Я чула музику.

— Вона почалася десять хвилин тому.

Мей відкинула ковдру, але Сара вже поставила біля ліжка капці.

— Не поспішайте. Вам принесли сніданок.

На столі стояли накриті рушником булочки, масло, сир і глечик теплого молока.

Мей пригладила волосся.

— Про сувій уже повідомили?

— Так. Він у задньому крилі, але мені його не віддали.

— Чому?

— Сказали, що покупець має особисто перевірити придбання й підписати книгу передання. Запитали, коли вам буде зручно прийняти представника торгового дому.

Мей насупилася.

— Вони хочуть, щоб я знову їхала до Марелів?

— Ні. Вони живуть тут.

— У «Мідному ліхтарі»?

— Займають заднє крило. Виявляється, родина Марелів зупиняється тут щоразу, коли приїжджає до Аверна.

Мей згадала темноволосу дівчину в дорожньому вбранні, критий віз і конюха, якого вона відчитувала посеред двору.

Отже, то справді була Карел.

— Хто принесе сувій?

— Посильний не сказав. Лише представник торгового дому.

Це міг бути службовець, хтось із помічників Делмара або Карел. Міг прийти й сам Делмар.

Або Адріан.

Мей відчула легку цікавість, але одразу відігнала її.

— Передай, що я чекатиму о першій у малій вітальні на першому поверсі.

— Добре.

— І дізнайся, чи повертався Люціан.

— Він залишив записку. До обіду буде в Академії.

Мей подумала кілька секунд.

— Передай йому, що після першої я хочу піти на ярмарок. Якщо звільниться, нехай знайде мене тут.

Сара кивнула й підійшла до скрині.

— Що ви вдягнете?

Мей поглянула на темну дорожню сукню, потім на костюм із широкими штанами, придатний для ярмарку.

— Щось світле.

Сара витягла кремову сукню з м’якої тканини. Високий комір і манжети прикрашала тонка вишивка приглушеними золотими, зеленими й рожевими нитками. Легка спідниця не мала важких нижніх шарів.

— Цю?

— Цю.

Після темно-синьої сукні із золотом, у якій Мей з’явилася на аукціоні, світле вбрання здавалося майже простим. Саме цього вона й хотіла.

Сара зібрала її волосся в низький вузол. Мей обрала маленькі перлинні сережки й відмовилася від інших прикрас.

До загальної зали вони спустилися без чверті перша.

Після ранкового напливу відвідувачів тут стало тихіше. За кількома столами ще обідали, біля вікон читали газети, а служниці прибирали посуд.

Кай сидів у кріслі неподалік від каміна.

Побачивши Мей, він одразу підвівся.

Сьогодні на ньому були світла сорочка, темно-синій жилет і широкі сірі штани.

Кай дивився на неї так, ніби кілька секунд не міг повірити побаченому.

— Панно Прімроуз.

— Пане Наваре.

Він озирнувся на сходи, потім на двері й знову на Мей.

— Ви мешкаєте тут?

— Я тут уже майже тиждень.

— А трошки більше.

— І за весь цей час ми жодного разу не зустрілися.

— Очевидно, доля старанно готувала цю мить.

— Або «Мідний ліхтар» просто надто великий.

— Ви не залишаєте долі жодного шансу.

— Вона якось упоралася з нашою зустріччю в ательє.

Кай усміхнувся.

— Отже, ви все-таки мене пам’ятаєте.

— Водяних драконів важко забути.

— Ви когось чекаєте? — запитала Мей.

— Адріана. Він мав звільнитися о першій. А ви?

— Представника торгового дому Марелів.

Кай подивився на неї з цікавістю, однак розпитувати не став.

Годинник на стіні пробив першу.

Майже одночасно відчинилися двері.

До зали увійшов Адріан із довгим пласким футляром під рукою і книгою передання в темній шкіряній палітурці.

Він одразу побачив Кая.

Потім — Мей.

Його крок на мить сповільнився.

Мей усміхнулася. Тепер, коли вона знала, що Марели зупинилися в цьому самому постоялому дворі, його поява не була зовсім несподіваною. І все-таки вона зраділа, що прийшов саме він.

— Пане Адріане.

— Панно Прімроуз.

Його погляд затримався на її обличчі, ковзнув до світлої вишивки на комірі й повернувся до очей.

— Отже, сувій принесли ви, — сказала Мей.

— Схоже, речі, які вас цікавлять, знову приводять до мене.

У його голосі прозвучало щось тепліше за звичайну ввічливість.

Кай мовчки спостерігав за ними.

Адріан перевів погляд на друга.

— Я ненадовго.

— Я нікуди не поспішаю, — відповів Кай.

Адріан запросив Мей до малої вітальні. Сара пішла слідом і залишилася біля дверей.

На столі вже лежало чисте світле полотно. Адріан поставив на нього футляр, звірив номер на печатці із записом у книзі й розстебнув ремінці.

— Спочатку перевірте стан сувою. Після підпису торговий дім відповідатиме тільки за приховані пошкодження.

— Розумно.

— Не всі покупці так вважають.

Він зняв кришку.

Усередині, між шарами м’якої тканини, лежав сувій на двох тонких дерев’яних стрижнях. Папір мав теплий кремовий відтінок, а по краях потемнів від часу.

Мей обережно взяла сувій обома руками.

Адріан допоміг розгорнути його на столі, притримуючи один край.

Спочатку з’явилися вертикальні рядки тексту. Далі — схеми положення пальців, короткі пояснення й знаки, що позначали висоту та тривалість звуку.