Сьогодні 14.11  знижка на дві книги з циклу гостросюжетних СЛР "Розовські та інші. Кохання до болю".

Вас чекають владні чоловіки та не менш вперті жінки.

За кохання треба боротися.

Емоційно, захоплююче, гаряче та, гарантовано, не нудно!

ПРИНЦЕСА ТА ГОРИНИЧ

Анотація:

Вона — Карина Георганова, єдина донька Артура Георганова, одного з найвпливовіших людей міста-мільйонника.
Улюблена дочка впливового батька, який побудував свою бізнес-імперію, як-то кажуть — з нуля. Та його маленька дівчинка, його принцеса, виросла й перетворилася на красиве… стерво.

Він — Єгор Красильников, вихованець дитячого будинку, колишній спецпризначенець із позивним Горинич.

Випадкова зустріч у чужому місті. Пристрасна ніч. Ніяких взаємних зобов’язань…
Ось тільки доля розпорядилася інакше.
Відсьогодні Єгор — водій Карини.

Принцеса та Горинич. Приборкання норовливої.
***
Як і всі книги циклу — можна читати окремо.
***
Буду вдячна коментарям та вподобайкам! Та не забудьте додати до бібліотеки та підписатися на мою сторінку!

протистояння характерів

дуже відверто

сильний чоловік

Рандомні уривки:

Уривок 1

"— Карино Артурівно! Вас Артур Філіпович просить зайти до його кабінету, — постукавши, через двері повідомляє мені покоївка.

— Прямо просить? Не наказує? Тобто, я можу проігнорувати його «прохання»? — сонно відповідаю дівчині. Здається, її звуть Марія… Або Наталка. У цих чорних сукнях і білих фартушках, з гулями на голові вони мені всі на одне обличчя…

— Він наполегливо просить… — зітхає дівчина, заходячи в кімнату.

А вона не дурна… Придивляюся до бейджика на грудях — все-таки Марія.

— Не знаєш, навіщо я батькові знадобилася так рано? — Дівчина, не стримавшись, закочує очі, і я дивлюся на годинник — час уже наближається до вечері… Виправляюся: — Так пізно.

— До нього приїхав Денис Семененко. З молодим хлопцем. Вродливим, між іншим. Кажуть, це ваш новий водій!

— Вродливий, кажеш… — задумливо повторюю, мимоволі згадавши свого нічного візаві. Якщо цього разу пощастило, то мені буде байдуже, вродливий новий водій чи ні… — Передай батькові, що я прийму душ і прийду… Якраз до вечері…

— Артур Філіпович наказав без вас не повертатися… — знову зітхає Марія.

— Ну ось і чудово! Вважай, що до вечора ти вільна."

Уривок 2

"Ранок настає занадто швидко. Телефонний дзвінок вириває мене з важкого сну, і коротке розпорядження діє краще за крижану воду:

— Заїдеш за пані Георгановою о 12:00. Адреса вже введена в навігатор твоєї машини.

Карина вже встигла зранку кудись поїхати? Чому не викликали мене?

Швидко одягаюся та йду до машини. У гаражі питаю одного з охоронців:

— Хто вранці відвозив Карину Артурівну?

— Вранці? — дивується той. — Ввечері за нею Юханов сам заїхав. У нього банкет із приводу його тридцятиріччя в його заміському будинку…

Стискаю щелепи. Сьогодні мені доведеться відчиняти двері автомобіля перед коханою жінкою, яка, можливо, щойно вийшла із чужого ліжка…"

Уривок 3

«Ти ж знаєш Якименка?» 

Звісно, я його знаю. І занадто добре розумію, у чому справжня причина їхньої бійки.

Бачу, як жовна ходять на обличчі Єгора при самій лише згадці прізвища мого попереднього водія. Навіть якщо Єгор досі не знав деяких подробиць, то, судячи з усього, Сергій його просвітив…

Повертаюся в кімнату, але не можу знайти собі місця. Кидаюся від вікна до дверей. Час покарання вже давно минув, а Єгора все немає. Його хтось затримав чи після розмови з Якименком він не хоче мене бачити??

Не здивуюся, якщо так… Мені треба поговорити з Єгором! Усе йому пояснити… Але якщо він більше не захоче мене бачити, я це зрозумію…

Збираю свої речі, які зовсім нещодавно розклала, і складаю в сумки. Куди я піду — ще не знаю. Може, місце в гуртожитку універу дадуть… Але до батька я точно не повернуся!"

Уривок 4

"— Збирай команду, полковнику. Ми знайшли Георганова!

— Може, краще нехай генерал цим займеться? — пригальмовує його Темний.

— Не можна світити органи. За наявною інформацією, Георганова свої ж притиснули.

— Згоден, генерала поки не варто залучати. Зобразимо наразі самодіяльність особистої охорони Филиповича. Єгоре!

— Я!

— Зв’яжися з Назаренком, його присутність не завадить. Денисе, візьми в команду Єгора та Олега.

— Щодо Олега — згоден, а от Єгору краще на базі посидіти поки що!

— Денисе Антоновичу! — обурено починаю я.

— Денисе, Олег і Єгор могли вже намозолити очі, тож додадуть більшої переконливості тому, що операцію затіяв Назаренко.

— Добре. Тільки вперед не лізти! Зрозумів мене, Гориничу? — суворо каже Семененко.

— Так точно! — радісно відповідаю, відчуваючи приплив адреналіну в передчутті операції.

— О, загорівся вже! — сміється Темний. — Ну що, уперед, пацани? Як у старі добрі…"

******

НЕ ВІДДАМ ТЕБЕ БРАТУ

Анотація:

Самуель і Сімон Крінге — брати-близнята, які звикли ділити все навпіл: сімейний бізнес, стайню та навіть особисте життя. Їхня, як їм здавалося, ідеальна схема працювала роками. Один зваблює — обидва користуються.

Поки один в армії, іншому дістається основна «робота», а на вихідних настає черга «вояки» насолоджуватися спільними жінками. Жодних незручностей чи ревнощів між братами — аж поки не з’являється та, що ламає звичну систему.

Самуель і Сімон переконані, що тримають ситуацію під контролем, і готові боротися один з одним за право володіти нею. От тільки вони не підозрюють, що хитра «жертва» їхніх маніпуляцій уже веде власну гру — і готує для самовпевнених братів такий сюрприз, після якого їхнє звичне життя вже ніколи не буде колишнім.
***
Не чжч!
Можна читати окремо.

близнюки

вагітність

дуже відверто

Рандомні уривки:

"— Завтра підміниш мене? — раптом запитує брат. Здивовано підіймаю брову, і Сімон виправдовується: — Я таких скачок дві ночі поспіль не витягну.

— Не проблема. Хто сьогодні був, Стефі?

— Забудь про Стефі, у нас новенька — Лені.

— А мені Стефі подобалася… — зітхаю я.

— Сильно подобалася? Настільки, що одружитися зібрався? — робить круглі очі брат.

— Ні, розслабся, братику. Не настільки!

— Тоді я її сьогодні м’яко відшию, ми якраз збиралися в ресторані пообідати.

— Будь обережнішим, брате, вона на обручку чекає! — підморгую Сімону.

— Ти їй щось пообіцяв? — починає злитися той.

— Боже збав! Але ж ти знаєш жінок: дві ночі — і вона вже вважає себе нареченою. А ми зі Стефі скільки? Уж́е майже два тижні зависаємо?

— Так, забагато. Гаразд, у найгіршому разі отримаю по пиці, не вперше. Тільки чур — із наступною розлучаєшся ти!"

"Влітаю машиною в наш двір і гальмую так, що гравій летить з-під коліс. Усередині все горить і вирує: тиждень без сексу, важкі армійські будні й паршиві думки про те, що відбувається в нашому домі, поки я марширую по плацу, перетворили мене на ходячу порохову бочку.

З ноги відчиняю двері й з порогу чую свист Сімона з кухні. Брат зустрічає мене з пляшкою пива в руці, але на його обличчі немає звичної розслабленої посмішки. Виглядає він паршиво — під очима тіні, погляд спідлоба, а щелепи стиснуті, наче в пітбуля на пулері.

— О, приперся, вояко, — замість звичайного радісного привітання цідить Сімон, навіть не думаючи простягнути мені руку. — Вчасно. Здаю «об’єкт» практично з рук у руки.

Мене корчить від цього його «об’єкт».

— Чого такий кислий? — сухо питаю я, кидаючи речі в куток. — Перевтомився?

— А ти спробуй утихомирити цей ураган, — Сімон із гуркотом ставить пиво на кухонний стіл, і темне скло дзвінко в’ється об камінь. — Вона мене весь тиждень без перепочинку ганяла. Приходить, коли хоче, вимагає свого й звалює. Я взагалі-то в стайні з ранку до ночі гарую, а не на плацу яйця чухаю!

— Зате ти, я дивлюся, часу даремно не втрачав, — ціджу крізь зуби, роблячи крок до нього. У грудях підіймається хвиля глухої, отруйної люті. — Щоночі з нею запалював, так? Забув, як минулої суботи нив, що тобі підміна потрібна?

— А ти що, заздриш? — Сімон мружиться, у його очах спалахує недобрий вогник. — Тобі яка різниця? Ти свою норму на вихідних відпрацював, а на тижні — моя черга. Усе чесно, як завжди. Чи ти запав на цю шльондру, Самуелю?"

"— Ти дурень, Самуелю Крінге, — тихо говорить вона. — Думаєш, достатньо просто сказати «Пробач!» і я кинуся у твої обійми? Тільки тому, що ти такий неперевершений? Мушу тебе розчарувати. На відміну від моєї сестри, на мене ваша «чарівність Крінге» не діє! І забери від мене руки, поки не дістав по морді!

— Бий скільки хочеш, кохана, але я тебе не відпущу!

Після моїх слів одразу ж лунає суттєвий удар по щоці, на який я ніяк не реагую, і тут же отримую другий.

— Нехай так, — видихаю я. Схиляюся ближче до її губ, попри те, що обличчя горить. — Головне — скажи, що ти мені пробачиш. Скажи, що ми почнемо все спочатку.

Але у відповідь на очах у сотні глядачів отримую удар коліном у пах. Натовп охкає, а я інстинктивно хапаюся за постраждале місце, відпускаючи дівчину.

Магдалена не гає часу марно і, скориставшись такою жорстоко завойованою свободою, тікає.

— Зупини її, Едварде! — прошу Бернца і, зігнувшись, намагаюся бігти за дівчиною."