Чорнобог і Бісиця

Усі ми ногами в’язнемо в чомусь, що намагалися назавжди поховати під шаром днів, утекли на інший край материка чи просто змусили себе забути. Але що станеться, якщо ця тінь не просто наздожене, а принесе із собою твоє власне обличчя — безжальне, позбавлене сумнівів і готове розірвати тебе на шматки заради власної цілісної величі?

Бісиця падала. І не в метафоричну безодню, а в саму утробу власної пам'яті, де кожен спогад про колишні криваві перемоги, зради й самотність тепер збирався в єдиний монолітний удар. Над нею стояла вона сама — двійник, який знає усі слабкі місця, кожен прихований страх і кожен сумнів.

Але найстрашніше навіть не це. Коли здається, що дно досягнуто, а крижані пагони мертвого ґрунту вже затягують у небуття, Чорнобог робить крок за межу можливого. Жертвуючи останніми залишками власної божественної сили, він ріже долоню й простягає руку в темряву. Кров богу темряви, що змішується з кров'ю зневіреної жінки — це не просто порятунок. Це вибух, який розриває закони самої реальності.

Проте перемога над власним минулим виявляється лише першим актом. Коли земля під ногами ще тремтить, з густих хащів виходить той, кого вони вже здавалося б змусили відступити. Світозар знову тут. У бездоганному білому вбранні, зі спокійною, майже лагідною усмішкою і незліченними натовпами Стертих за спиною. Він не поспішає. Він знає те, чого не знають вони: від власних демонів не можна втекти, якщо ти сам збудував для них трон.

Чи здатна звичайна кров — навіть розпечена божественним вогнем — зупинити архітектора чужих доль, коли за спиною змикається стіна з твоїх власних колишніх гріхів?

Попереду — межа, за якою стираються межі між живим і мертвим. І щоб дізнатися, чи залишиться від цього світу хоч попіл, доведеться гортати далі.