Іноді ми самі стаємо своїми найважчими спогадами…

Є речі, про які не розповідають навіть найближчим. Є думки, які залишаються між ніччю та ранком. Є люди, яких начебто відпустили, але чомусь досі шукають поглядом серед натовпу.

Ми можемо змінювати міста, людей, звички, навіть самих себе. Але як утекти від того, що давно оселилося всередині? Як утекти від самої себе?

Можливо, саме тому я пишу. Бо на сторінках можна сказати те, на що в реальному житті не вистачає сміливості.

А ви маєте спогад, до якого подумки повертаєтеся, навіть коли не хочете?