Глава 10 - Опублікована!

  Проходячи черговим коридором, я помітила один цікавий прохід. Щось схоже на закулісся. Важкі червоні штори закривали простір за ним і… тих людей, чиї голоси я чула останні кілька хвилин.

  «От! Найімовірніше, мені сюди! Ти ба, хтось уже сперечається, а мене навіть не покликали…»

  За шторою дійсно хтось пошепки сварився. Поки що мені не вдавалося розгадати, кому належали голоси, але зараз я точно могла сказати, що сперечалися двоє: чоловік і жінка.

— … Ну і навіщо ти це все сюди принесла? Я ж одразу тобі казав! Аїді ще рано все це бачити й чути..!

  Перший голос складно було не впізнати. Це дідусь. Але от до кого він говорить? Хто приніс щось, чого мені не варто бачити?

— Та я все розумію, але ж… Ну не просто так у заповіті Віолетти був такий чіткий опис! Ну відкрий очі, Аїда ідеально підходить під нього! Це про неї вона писала..!

  Голос здавався знайомим. У житті я його ніколи не чула, а от… підсвідомість пам’ятала цей голос. Теплий. Ніжний. Рідний.

— Та зрозумій ти, Саро..!

  Сара! От хто вона! Точно! Це її голос! Той самий голос із моїх снів і видінь! Голос жінки, яка ростила й підтримувала маленьку Аїду з моїх спогадів! Жінки, яка навчила мене вірити в диво і в себе! Жінки, яка фактично є мені… матір’ю.

— Ми не можемо точно стверджувати, що мова йшла саме про Аїду. А те, про що писала Віолетта, занадто серйозне, щоб навалювати все це на маленьку дівчинку. Ні. Я проти того, щоб Аїда йшла цим шляхом.

  Як би я не любила діда, але остання фраза мене розлютила. Якого біса хтось узагалі має право вирішувати, яким шляхом мені йти? Що робити? Так робила Анна, та я не хочу, щоб так було й зараз. Із моєю справжньою сім’єю.

— Батьку, у будь-якому випадку свій шлях Аїда має обирати самостійно. І чи приймати дар Віолетти, чи зрікатися його — це її рішення.

— Ох, ну і за що мені це все..?

  Я почула легкий сміх із вуст дідуся. Як же тепло стає на душі від таких його емоцій і почуттів. Чомусь мені хочеться, щоб саме ця людина ніколи не втрачала свого позитиву й тієї теплоти душі, яку має наразі.

— За що мені Ти, Всевишній, послав трьох таких сильних жінок у моє життя? І як тут бути чоловіком, коли вони поруч? Знаєш, Саро, я довго думав, коли дізнався, що моя онучка скоро приїде. Коли дізнався, що скоро вперше її побачу, порозмовляю, зазирну в ці рідні очі. Мені було дуже цікаво побачити, на кого ж із батьків вона більше схожа, як це зазвичай буває. Та коли я її побачив, Саро, вона не ваша копія…

  Вмить важка червона штора переді мною відсунулася, і яскраве світло приміщення за нею засліпило мене. Переді мною постали два знайомі обличчя.

— … а бабусина. Вона копія Віолетти. Така ж уперта й самовпевнена. І робить усе всупереч правилам і проханням.

  Після цих слів на обличчі дідуся застигла щира усмішка, а на очах заблищали сльози. Сподіваюся, від щастя. А мати… стояла з розкритим ротом, розглядаючи мене.

  Буквально. З відкритим ротом.

— Саро, — дідусь рукою прикрив рот матері, — некультурно. Ти ж зараз із дитиною стоїш. Зі своєю, рідною.

  Тепер уже «оцінюванням» займалися обоє. Я й мати розглядали кожен дюйм одна одної і не розуміли, як так вийшло? Як так вийшло, що доньку з матір’ю розділили? Як так вийшло, що чималу частину свого життя я прожила не з рідною матір’ю? Як так вийшло, що ми не бачилися… так давно?

  Її очі із шаленою швидкістю пробігали по моєму тілу згори донизу, з голови до п’ят, і ніяк не збиралися зупинятися. Була б її воля, думаю, мама й у мою голову залізла б.

— Аїдо, до речі, хто тебе навчив підслуховувати? — вставив свої п’ять копійок дідусь.

  Але зараз ні мені, ні матері було не до того. Наша увага була прикута одна до одної.

  Нарешті я можу роздивитися її повністю, чого сновидіння мені не дозволяли.

  Шоколадне, злегка пухнасте волосся, зараз зібране в «мальвінку» й прикрашене якоюсь гілочкою з лісу. Яскраві теплі очі й довгі чорні вії відкривали її погляд так, ніби вона заглядала тобі в саме серце. Тонкі, елегантні брови й маленький носик. Пухкі губи з персиковим відтінком усе ще були злегка відкритими. Жінка була трохи нижчою за мене. Цієї миті вона була одягнена в чорну сукню по фігурі й плащ того ж кольору. На ногах гарно сиділи осінні чоботи, а в руках мати все ще тримала кошик із деякими травами з лісу, обмотаними чорними нитками, та книгами.

— Ви просто так вирішили постояти й подивитися одна на одну чи, може, нарешті скажете щось, ну! Я ж реакції чекаю!

  Здається, дідусь довше чекав на це возз’єднання, ніж я чи мама. Але, хай там як, ці слова стали своєрідним поштовхом до початку розмови.

— Ти так виросла… — На очах матері з’явилися перші сльози. — Так приємно й водночас боляче бачити тебе вже такою дорослою. Як же неприємно усвідомлювати, скільки всього у твоєму житті я пропустила…

  Ці слова викликали сльози й у мене. Тепер уже ніхто не стояв без емоцій, як на початку. Ніхто не очікував, що ця зустріч відбудеться саме таким чином.

— Ти не винна…

— БАХ!!

  Із гучним гуркотом кошик випав із рук жінки, звільняючи їх для обіймів. Вперше я обіймала свою справжню матір. Це дійсно неймовірне відчуття. Неначе сонце розливається всередині. Неначе всі моря вмить заспокоюються, не здіймається жоден шторм. Увесь негатив виходить назовні одним махом, а тілом бігають вогники електрики, наче після удару струмом. Руки матері теплі й трохи вологі від емоцій. Одне плече моєї сукні вже стало мокрим від жіночих сліз, проте серце наповнилося теплом і надією на світле майбутнє. Нічиї обійми не відчуваються так, як материні.

  Мати простягнула руку до діда. І, все ще не підіймаючи обличчя з мого плеча, сказала:

— Йди до нас, Дефо-старший.

— Ой, дівки, до чого ви чоловіків доводите, га?! — Стираючи сльози з очей, казав дідусь і долучався до наших обіймів, накривши нас із мамою руками, неначе куполом захисту.

— Воу-воу, а що тут відбувається? — З-за сходів до нас уже спускалися інші члени родини.

— Саро? — Батько спустився відразу після Вільяма й так і завмер біля штори.

  Без зайвих слів мати відпустила мене й кинулася в обійми чоловіка.

— Не будемо їм заважати, — сказав Вільям, узявши мене під лікоть, і повів у бік зали.

***

Продовження читайте вже на сторінці!

0 коментарів

Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис

Увійти
Інші блоги
Важенький видався місяць
Ну що ж, осінній сезон застуд таки дістався й до мене. Трохи прихворіла, трохи випала з життя, але ще дригаюся. І маю гарну новину: 13-й розділ "Дракайни" — "Ціна" — вже опубліковано! Залишу тут
Ось і все. Крапка. Або ж... три крапки?
Важко повірити, але це сталося. Історія «Літнього дощу» офіційно завершена. Здається, тільки вчора Аліса обережно мазала подряпини на його руках, Сергій уперше випадково зізнався в почуттях, а ми всі разом були свідками,
Новинка "Дружина молодшого принца"
Ну що, вирішила я відпочити від Пралісу і написати щось світле, легеньке і з гумором. В результаті вийшло щось в міру криваве, з гумором нижче пояса, з чорним гумором ще й з відвертими еротичними сценами. Що поробиш, коли
Великі знижки до Дня народження авторки!
Так! Сьогодні День народження в мене, а подарунки я роблю вам! Дві дуже приємні знижки 35% на дуже захопливі книги, в яких я спробувала замахнутись навіть на епік! Не буду стверджувати, що вийшло прям епічно, але я старалась))
Ох, Бернаааард))) Оновлення "Відьми" чекає!
— Вона швидко вчиться, — озвався зі свого стільця Бернард. — Можливо, їй потрібен інший наставник, щоб розкрити потенціал? — Їй потрібен наставник, який не відволікатиме її під час роботи, — різко відповів Ренар.
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше