Друзі, сьогодні без питань. Просто уривок, який я сам перечитував разів десять, поки писав.

У майстерню до Віри приходить мати, яка покинула її двадцять два роки тому. Не сама, а з чоловіком і паперами: віддай дитину, продай будинок. І саме в цю хвилину на порозі з'являється Марко. З двома стаканчиками кави й запітнілими окулярами.

* * *

— І що ж вас так зацікавило в справі моєї доньки? — питає мама.

Марко бере з підвіконня один із паперових стаканчиків. Ставить переді мною на прилавок. Акуратно, на сухе місце. Поправляє, щоб наліпка дивилася на мене. На наліпці фломастером: «Без цукру. З корицею. Не забагато».

Потім каже:

— Я батько Соні.

Тиша.

Сорок годинників цокають кожен своє, і мені здається, що вони теж замовкли й прислухаються.

— І наречений Віри, — каже Марко. — Ми розписуємося наступного четверга. У Подільському РАЦСі, о дванадцятій. Якщо бажаєте прийти, я вам надішлю запрошення. Тільки, будь ласка, без парасольки. Там ліпнина на стелі, її бояться пошкодити.

* * *

Ще вчора він сказав їй «я не одружуся з тобою». А сьогодні бреше заради неї вперше в житті, рівно й спокійно, не кліпнувши.

Що змусило тихого Марка передумати за одну ніч? І що Віра приховує від нього досі? Відповіді вже в книзі, четверта глава вийшла сьогодні.

Читати безкоштовно: «Тато для Соні. Архітектор, який не знав». Нові глави через день о 7:00.