— Подивися, Ліано, які цього року троянди! — Паула тягне мене до акуратно підстриженої клумби, та її обличчя світиться майже дитячою радістю.

— На диво гарні, пані Пауло, — відповідаю я щиро, хоча вчора ми вже ними милувалися.

Нахиляюся до квітів, навмисно витонченим рухом прибираю пасмо волосся за вухо, відкриваючи вигин шиї. Я знаю, що під цим кутом виглядаю найбільш спокусливо. Знаю, що він не зводить із мене очей. Дивіться, лорде Тарахане! Дивіться і зліться від того, що я вам ніколи не дістануся!

— Я хочу зірвати ось цю, найбільшу, — захоплено шепоче жінка, простягаючи руку до пишного жовтого бутона.

— Обережніше, пані Пауло, у них дуже гострі шипи, — попереджаю я, потягнувшись до неї, щоби перехопити стебло самої.

Але я не встигаю! Лунає крик, і Паула різко відсмикує руку, а на подушечці її вказівного пальця миттєво виступає велика, яскраво-червона крапля крові.

Безтурботність і радість миттєво злітають з обличчя жінки. Її шкіра змінюється просто на очах — стає мертвотно-блідою, із сіруватим відтінком, а у погляді, який щойно світився щастям, спалахує неконтрольований жах.

— Кров… — ледь чутно видихає вона й починає тремтіти.

Її рухи стають нервовими. Вона дивиться на свій палець так, наче це не дрібна подряпина, а смертельна рана, і починає судомно витирати його об поділ своєї світлої сукні, залишаючи на тканині розмазані червоні смуги.