— Зої?? Що ти тут робиш? — нервово запитала вона.

— Я прийшла дізнатися, що з тобою коїться!

— Зі мною?? Зі мною все добре! Не розумію, що вам взагалі треба від мене.

— Нам потрібно, щоб ти нарешті визначилась… Твоя сім'я тут чи у нас!

— Не бачу проблеми в тому, щоб трохи побути тут…

— І взагалі, чому ти постійно пхаєш свого носа туди, де не треба??

— Що?? Та якби я тоді, коли зустріла тебе, не пхала свого носа, ти б зараз на вулиці жила!

— Звідки тобі взагалі знати?? Якщо ви ледве як виживали, то це не означає, що я б не знайшла собі домівку!

Хмари почали згущатися, а у повітрі постала незручна тиша.

— Слухай, мені дійсно шкода, що у тебе не було родини, але це не означає, що у мене теж не повинно її бути…

— Та до чого тут це?? Подобається тобі з ними — то нехай, тільки речі свої забери!

— Не моя вина, що твоя мамця не змогла тобі дати нормальне життя!

— Але і не моя вина в тому, що ти нікому не потрібна!

Ці слова змусили Лорі замовкнути. Здавалося, що вони вразили її в серце гірше за кулі.

— Тільки ти… повинна зрозуміти одну річ. Куди б ти не поїхала — з Ланкастеру, з Харрисвіля, бодай навіть з цієї планети… твої проблеми нікуди не дінуться.

— Твоя мама не вилікується від алкоголізму, постійно тікаючи, ти не знайдеш нормальних друзів, та й взагалі…

— Ти ніколи не станеш нормальною.

Харисвіль

(Дороги назад немає)