Вітаю, любі читачі!

Сьогодні, як то кажуть, у нас вщент забитий графік! А все чому? Правильно, в попередніх розділах "Майбутнього..." у нас і нове знайомство (хоч і тільки з читачами), й екшен, і трохи жахів.

Намішала я трохи... ну, буду сподіватися, що вам сподобалося)

А починаємо ми з буденності: поки дехто на прогулянці, загін вивчає звіти посланців і будує маршрут.

І мабуть, не варто згадувати, що "прогулянка" вийшла трохи затемною, забридкою і крапелечку смертельно небезпечною...

Ще десять хвилин, і були вже в селищі. Пуффі бавився з метеликом поруч. Демон зупинив його на рівні із собою. Фамільяр запитально зиркнув.

– Тут занадто тихо, – напружено мовив демон, оглядаючи видимі вулиці й будинки.

Нікого. Він ступив ще кілька кроків, перш ніж помітити його. Труп.

Вже навіть не смердів. Лише дивився на прибулого порожніми очними западинами. Плоть закінчували доїдати чорні жуки.

Пуффі затремтів.

– Ш-ш, малий, – Каель пригорнув його до себе, закриваючи долонею від усього світу. – Повертайся.

Фамільяр гарячково похитав головою, стиснувши одяг господаря.

– Не бійся. Я не один, пам’ятаєш? – усміхнувся м’яко.

Пуффі кивнув вже спокійніше.

– Добре. Ти знаєш, що робити.

Він сяйнув і розчинився в повітрі. Якраз вчасно.

Каель вивільнив полум’я, миттєво спопеливши чорну бурю, що намагалася його проковтнути. Кожну окрему комаху. Вони були всюди. Один необережний контакт – і хвороба неминуча.

...

Тепер було тихо. Поки не з’явилися нові багатоніжки. Десятки. Але щось було не так.

Спаливши першу – найдалі від себе – він зрозумів що. Панцир тріснув, вивільнивши біло-сірий гній.

Каель ледь встиг відскочити. Сферичний полум'яний захист вберіг від бризок.

Так тривати далі не могло. Земля розійшлася в тому місці, де мав приземлитися.

– Блейкі.

Чорно-фіолетовий спалах прикликав його. Небо над ними потемніло. Не дощ – чорна буря. Якщо він скористається силою Блейкі – вони кинуться за ним. Навіть кілька – вже трагедія. Полум'я ж зачепить багатоніжку.

– Повертайся.

Фамільяр відмовлявся. Вже створював два простри. Що ж, це логічніше, ніж дозволити затягнути себе в гнійну яму.

Проблема була в іншому: комахи вміли маневрувати.

– Повертайся.

І цього разу Блейкі послухався, проливши кілька чорних сльозинок.

Каель окутав себе полум’ям і полетів вниз.

Зате ми познайомилися з іще одним милусиком!

Як гадаєте, Каель, якщо зможе повернутися після всього того чарівного місива з попереднього зображення, покаже малечу Аїрі?)

Примітка: якщо Аїра захоче знайомитися з будь-ким після милого нічного чаювання з Енді...

Думки поверталися до зниклого демона.

Він обіцяв не запізнюватися. І завжди виконував. Крім сьогодні. Крім тут, де підозрював щось недобре.

У коридорі почулися кроки. Спершу дівчина подумала про нього й підвелася. Навіть хотіла відчинити двері. Потім серце закалатало в грудях. Він так не ходив. Ніхто так не ходив. І найгіршим було те, що засуву на дверях не було.

Вона мимоволі позадкувала. Ноги рухалися беззвучно – Аїра запам’ятала всі скрипучі дошки.

Вікно. До нього було ще десять кроків. А чи зможе відчинити важкі віконниці? Ще й тихо.

Раптом щось закрило їй рота. Приглушений зойк потонув всередині, так і не розірвавши тишу.

...

Двері відчинилися достатньо, щоб всередину прослизнула тінь. Аїра одразу її впізнала – Енді.

Жінка повільно підійшла до ліжка, ледь переставляючи ноги. Кілька секунд роздивлялася порожнє спальне місце, ніби осягала цей факт. Потім повернулася. Очі побігли по кімнаті й зупинилися точно на ній. Обличчя викривила широка усмішка. Гримаса одержимого.

Дівчина затремтіла, втискуючись у стіну, ніби могла пройти крізь неї. Не могла.

Ну, словом, якось так... Діліться враженнями в коментарях і до зустрічі на сторінках історії!

З любов'ю, ваша Анна Пономар ❤️