Я не сподівалась, що мій потенційний бос буде настільки молодим. І настільки привабливим. Та він наче з картинки. Широкі плечі, підтягнуте тіло. Навіть строгий діловий костюм не приховує його сили. Я все це помітила ще в ліфті. І ще тоді промайнула думка, що хотілося б працювати в одному офісі з таким чоловіком. А виявляється, він може бути моїм босом. Якщо візьмуть.

Як тільки опиняюсь в кабінеті, вся моя готовність до співбесіди зникає. А я ще зі вчорашнього вечора промовляла про себе репліки, які збиралась озвучити. Але проникливий погляд темних очей вселяє в мене розгубленість та невпевненість. 

— Добрий день, - мій голос зрадницьки тремтить, а руки самовільно стискають аркуш з резюме.

— Вже бачились. Проходь, сідай, - говорить він байдуже і киває на стілець.

Я корюсь не відразу. Ноги стають неслухняні і відмовляються рухатись. Від цього чоловіка виє владою та силою, і поруч з ним я почуваюсь маленькою та беззахисною.

Нарешті змушую себе підійти. Сідаю обережно на край стільця, зціплюю коліна докупи, рвучко подаю резюме і нервово підтягую спідницю, яка непристойно задерлась. Цю спідницю я позичила у молодшої сестри. Іншої, що відповідала б офісному дрескоду, я просто не маю. 

Чоловік бере моє резюме і уважно вчитується в рядки. Хмуриться, а потім його губ торкається ледь помітна усмішка. Він переводить погляд на мене і не соромлячись відверто розглядає. Через що я кулюсь, наче це дозволить стати невидимою. 

Знаю, що він думає. Чому така сіра мишка, як я, вирішила, що їй щось світить на цій співбесіді? Якщо у приймальній сидить купа красивих дівчат. Мені з ними не зрівнятись, до їхнього рівня ще далеко. І я не настільки наївна, розумію, яких саме помічниць хочуть владні молоді чоловіки. 

Але декілька днів тому оголошення попало мені на очі. І я схопилась за цю можливість. Бо мені треба виживати в цьому світі. І просто так, таким як я, нічого не дарується.

— Як тебе звати? - запитує тихо.

— Єва, там написано, - відповідаю різкіше, ніж потрібно і втискаю нігті у долоні, щоб вгамувати нервозність.

— Знаю, - підносить чорні брови. - Але я хочу почути це з твоїх вуст. Єва, - протягує повільно, наче смакує кожну букву. Від того, як звучить моє ім’я в його голосі, по спині пробігає дивне тепло. - З резюме зрозуміло, що досвіду в офісі в тебе нема. То що ж тебе сюди привело? Чому ти хочеш бути моєю помічницею?         

Запитання з підступом, чи він справді хоче знати? І що ж відповісти? Збрехати? Розказати, як я мрію бути посильною і виконувати всі забаганки боса? Чи сказати правду, яка не така лестива і більш реалістична. 

Чомусь мені здається, що б я не відповіла, він вже прийняв рішення на рахунок мене. Тому немає сенсу витрачати ні його, ні мій час. Краще сказати правду і швидше з цим покінчити. 

— Мені потрібна робота, - намагаюсь говорити твердо, і змушую себе не відводити від нього очей. Хоч це досить важко, поруч з ним почуваюсь м'якою субстанцією. - І в моєму списку співбесіда з вами одна з багатьох. Ось, наприклад, ми з вами закінчимо бесіду і я їду в інший кінець міста, де на десяту в мене інша співбесіда, на посаду офіціантки в дорогий ресторан.

— А ти різнобарвна дівчина, - говорить з блиском в очах. 

Мої слова його не обурили, здається, навпаки, він задоволений відповіддю.

— Таким як я треба вміти крутитись, - знову підтягую спідницю до колін, вона здається так і норовить підскочити до поясу. Добре, що хоч між нами стіл і чоловік не помічає мою боротьбу з одягом. - Я вже місяць шукаю роботу. І мені постійно відмовляють, то я замолода, то не маю досвіду. От побачила ваше оголошення і вирішила зловити вдачу. У цій вакансії мені підходить графік роботи. Він плаваючий, а для мене зараз це важливо. Я навчаюсь заочно, а ще треба інколи допомагати вдома.   

Я замовкаю і в повітрі нависає оглушлива тиша. Здається навіть те, як я дихаю, звучить занадто голосно. Чорні проникливі очі вивчають мене дуже уважно. Задуманий вираз обличчя підказує, що він не до кінця зрозумів, що зі мною робити. 

— Говориш правдиво і мені це подобається, - він спирається долонями на стіл і встає. Я мимоволі піднімаю голову, слідкую за ним. Він височенний і тепер, коли він нависає наді мною, почуваюсь дрібнесенькою піщинкою. - Думаю, на цьому наша співбесіда закінчена.

Я підскакую так різко, що стілець зі скреготом відсувається назад, а потім перевертається і падає на підлогу.

— Пробачте, - бурмочу зніяковіло.

Розвертаюсь і схиляюсь в намірі піднести стілець.

І раптом чую тихий тріск. 

Завмираю.

До межі натягнута тканина на моїх сідницях лопає, розходиться по шву. 

Боже, який сором.

https://booknet.ua/book/srbnii-ne-grai-z-mnoyu-b452323