Мій 30-денний письменницький марафон триває, і сьогодні в історії відбувається те, від чого у нашої Уляни всередині знову все холоне. Вона втекла з Києва, вимкнула телефон, почала дихати на повні груди серед старовинних вулиць Чернігова... але чи можна сховатися від минулого в епоху месенджерів і кур'єрів?

Коли ти намагаєшся зібрати себе по шматочках, хтось обов'язково нагадує про те, чому ти розсипалася.

Ловіть уривок із сьогоднішньої глави — той самий лист від Вадима, який розриває тишу:

«Улю, Я знаю, що ти вимкнула телефон, тому пишу. Вважаю, що нам обом потрібен час, щоб охолонути й подивитися на ситуацію тверезо. Те, що ти побачила, виглядало значно гірше, ніж є насправді. Це не було запланованим. Воно просто так вийшло. Ти ж сама знаєш, останній рік ми жили як колеги по службі: ти постійно в роз'їздах, я приходжу в порожню квартиру. Я нікого не звинувачую, але й ти, будь ласка, визнай свою провину. Аліна нічого для мене не значить. Це була слабкість, і я шкодую, що так склалося. Давай поговоримо як дорослі люди. Ми стільки років разом. Шкода все ламати через одну помилку.

Вадим P.S.

Власниця питає, що з орендою до першого числа. Подзвони, як будеш готова. Квіти, звісно, не замінять розмови, але я хотів, щоб ти знала, що думаю про тебе».

?Знайома пісня «ти сама винна, тебе ніколи не було вдома»? Як би ви на її місці відповіли на таке повідомлення? Розкажіть у коментарях! 

Нова глава вже опублікована на сайті. Заходьте читати, як Уляна реагує на ці «аргументи», залишайте свої зірочки та додавайте книгу до бібліотеки!

Підписуйтесь на профіль, щоб не пропустити наступні поворотні моменти нашого челенджу!