Він, останній із племені Арпаїв, які завжди жили в лісі. Його одноплемінники не споживали м’яса, не воювали з іншими, а від небезпеки ховалися в хащах. По один бік лісу мешкало войовниче плем’я Городоків, по інший — Араторів. Вони періодично стикалися між собою у кривавих сутичках, та Арпаї не брали в цьому участі. Коли навесні вони виходили з лісів, аби засіяти ниву збіжжям, то домовлялися й з тими, й з іншими: за частку врожаю обробляли землі у обох сусідів.

Кудлач народився здоровим, міцним малюком. Шаман племені лише скептично прицмокнув:

— Чимало грибів з’їсть цей велетень...

Звір ще бачив, як заносилися мечі над останніми чоловіками племені, аж раптом від потужного поштовху полетів у болото. Батько штурхнув його з такою силою, що хлопцеві здалося, ніби зламалися ребра, коли він шубовснув у багняну калюжу. Твань роз’їдала шкіру, забивалася в ніс, скрипіла на зубах. Тьма й сморід сковали тіло і, здається, душу.

Якийсь час він вагався: зробити змахи руками й померти від стріли чи задихнутися тут, у цій в’язкій гидоті?

Читати Кудлач/Звір/Ведмідь