Кудлач/Звір/Ведмідь

Кудлач стояв, спираючись на важку дубину.

Він, останній із племені Арпаїв, які завжди жили в лісі. Його одноплемінники не споживали м’яса, не воювали з іншими, а від небезпеки ховалися в хащах. По один бік лісу мешкало войовниче плем’я Городоків, по інший — Араторів. Вони періодично стикалися між собою у кривавих сутичках, та Арпаї не брали в цьому участі. Коли навесні вони виходили з лісів, аби засіяти ниву збіжжям, то домовлялися й з тими, й з іншими: за частку врожаю обробляли землі у обох сусідів.

Кудлач народився здоровим, міцним малюком. Шаман племені лише скептично прицмокнув:

— Чимало грибів з’їсть цей велетень...

Гриби й справді стали улюбленою їжею хлопця. А крім грибів, він понад усе полюбив свого коня Тарпана, якого батько подарував йому на десятиріччя. Для Арпаїв кожна тварина була святою, адже звірі – то посланці всесильного бога Чару.

Коли помер старий вождь Городоків, владу захопив молодий і жорстокий Зоран. Перше, що той зробив, – заборонив Арпаям збирати врожай. Заявив, що збіжжя потрібніше його воїнам, а Арпаї нехай забираються в свій ліс і там харчуються корінцями.

Арпаї зібралися на віче. Кожен прийшов зі своїм святим посланцем від Чару, сподіваючись отримати боже благословення та пораду, як діяти далі.

Коли вождь Арпаїв вийшов у центр кола, всі довкола стихли – навіть тварини. Звір гладив свого коня й був певен: Чару підкаже вихід, Арпаї знайдуть їжу на майбутню зиму і все буде добре. Тому, коли з-за спин з’явився Зоран зі своїми воїнами, Звір навіть не здивувався. Бог Чару радий бачити своїх священних тварин разом, отже й змусив Зорана прийти, вибачитися й дозволити зібрати врожай.

— Наші племена здавна живуть у мирі, — промовив Зоран. — Мабуть, я був надто гарячим, коли заборонив вам зібрати урожай на моїх землях.

Звір гладив коня й посміхався: бог Чару – великий та всемогутній!

— Але в мене є одне прохання! — Зоран підняв руки, намагаючись угамувати радісний гомін.

— Наші роди й справді живуть бік о бік дуже давно, — відповів вождь Арпаїв, відкидаючи пасмо чорного волосся з очей. — І допомогти добрим сусідам ми завжди раді.

Зоран довго дивився на стрункого, наче тополя, вождя, а потім, скрививши губи, дістав із-за пазухи акінак. Племенем покотилася хвиля невдоволення: всі знали, що Арпаї не визнають зброї та й взагалі металу, а прийти з ножем на віче – це богохульство, і Чару буде вельми розгніваний. Напругу відчули навіть тварини, собаки тонко заскиглили, вівці заблеяли, коти вигнули спини, а Тарпан сахнувся, форкаючи. Звірові обійняв його і заспокійливо погладити по шиї.

— Я хочу, щоб ви, — Зоран обвів зброєю коло, — показали мені лісові стежки, аби ми пройшли непоміченими до Араторів.

Вождь Арпаїв, якому акінак уперся просто в груди, хитнув головою. Його коси знову прикрили обличчя, і він мовив:

— Якщо ти йдеш до Араторів із миром, навіщо тобі таємні стежки? Якщо йдеш із війною – ми, Арпаї, участі в цьому не беремо. Ти правильно сказав, що Арпаї живуть поруч із твоїм родом з давніх-давен. Так само мирно й давно ми живемо й з Араторами. Нехай усе залишається так, як було за часів наших предків.

— Старий! — слина з-поміж рідких зубів Зорана летіла вбік. — Ти не зрозумів. Як раніше вже не буде! Не буде ваше травоїдне поріддя збирати врожаї з обох боків лісу й жити собі на втіху. Настав час обрати сторону, або ви з нами, або з Араторами!

— Арпаї – лише з Чару. Ми ніколи не брали зброю до рук, ніколи не воювали й не вбивали навіть зайця. Так було – і так буде, — приречено, але твердо мовив вождь.

Воїни Зорана з’явилися за кілька днів. Вони йшли між дерев широким півколом – верхи та пішки. Мовчки, не зронивши й слова, почали вбивати. Арпаї падали, пронизані стрілами й списами, порубані мечами, з нерозумінням в очах та застиглим питанням на вустах.

Батько схопив малого Звіра під пахви й побіг геть – у єдиний бік, звідки не йшла смерть із залізною зброєю: до боліт. На болотах мешкало інше плем’я – Чорнотвани. Вони знали кожну купину на трясовині, і саме для небезпечних часів там лежали очеретяні містки, якими Арпаї могли прослизнути в багно й пересидіти лихо.

Та коли залишки Арпаїв підбігли до багна, виявилося, що містків немає – хтось їх прибрав.

— Чорнотвани! — заричав батько Звіра в бік очей, що виблискували в твані. — Киньте бодай один місток! Перейдуть тільки діти, клянуся Чару!

У відповідь серед глухої тиші луною прохололи кілька слів:

— Це не наша війна.

Сполоханий пташиний крик і тріск гілля сповіщали, що нападники наближаються. Дорослі стали обличчям до небезпеки, затуляючи своїх дітей. Коли вороги виринули з-за дерев, наперед вийшли жінки – матері дітлахів Арпаїв. Вони не благали й не плакали. Просто стояли, поки металеві леза шматували їхні тіла.

Звір ще бачив, як заносилися мечі над останніми чоловіками племені, аж раптом від потужного поштовху полетів у болото. Батько штурхнув його з такою силою, що хлопцеві здалося, ніби зламалися ребра, коли він шубовснув у багняну калюжу. Твань роз’їдала шкіру, забивалася в ніс, скрипіла на зубах. Тьма й сморід сковали тіло і, здається, душу.

Якийсь час він вагався: зробити змахи руками й померти від стріли чи задихнутися тут, у цій в’язкій гидоті? Зрештою тіло само прийняло рішення – хлопець запрацював руками, аби вдихнути повітря, нехай і востаннє в житті. І саме в цю мить збагнув, що його рука досі щось стискає – те, що дав йому батько перед тим, як штурхнув. Це була порожниста очеретина.

Звір швидким рухом встромив очеретину в рот, а інший кінчик підняв догори. Аби не зробити одразу вдих, довелося докласти чималих зусиль – знайти в легенях залишки повітря й плювком прочистити трубку від води й мулу.

Хлопець нарешті вдихнув. Повітря було просякнуте гниллю та вологою – він мало не закашлявся, та все ж утримався й поступово видихнув крізь ніс. Наступний вдих був легшим – трубка прочистилася, він пристосувався.