День 5.

Привіт, мої любі! Мій письменницький марафон триває, і сьогодні в історії стається те, на що ми всі чекали — Уляна та Артем нарешті зустрічаються віч-на-віч. Жодних хованок за кущами смородини. Тільки старий сад, білена груша і погляд, який пробиває крізь усі роки розлуки.

Ловіть надзвичайно теплий і щирий уривок із сьогоднішньої глави:

— Білко? — сказав Артем.

Слово вилетіло з нього саме, перш ніж він зміг зупинити його. Він тут же стиснув губи, струснув головою й поправився: — Уляно.

Вона ж стояла, і в голові в неї спалахували згадки з минулого. Білка. Так її кликали з дев'яти років, коли вона лазила по деревах швидше за будь-якого хлопця на вулиці. Так її не називав ніхто років вісім, відколи Київ з усім своїм «Улю, терміново» поглинув дитинство без залишку.

— Нічого, — сказала вона, і голос її прозвучав чужо, горло перехопило. — Мені давно так ніхто не казав. Востаннє, здається, ти.

— Вибач, воно само... — Він махнув рукою з пензликом і, помітивши, що з него капає, поспіхом відвів її вбік. — Я тебе, мабуть, налякав. Стою тут із відром, як привид відділу побілки.

А вас у дитинстві теж кликали якимись кумедними прізвиськами? Згадуєте їх із посмішкою? Розкажіть у коментарях! 

Нова глава вже чекає на вас на сайті. Занурюйтеся в цю осінню атмосферу разом з героями, ставте зірочки ⭐️ та обов'язково додавайте роман до бібліотеки!

 Підписуйтесь на профіль, щоб не пропустити наступні дні нашого марафону!