Двома пальцями він підняв мені підборіддя.

– І що ж лисичка тут забула?

Голос тихий, низький, з легкою хрипотою в кінці фрази.

Світ зупинився.

Я знала цей голос і одночасно не впізнавала. Не могла назвати причини, але кожен нерв у мені озвався на нього, як струна на ноту, що їй належить.

– Андре? – видихнула я.

Він не відповів.

Рука, що тримала моє підборіддя, ковзнула до шиї. Інша лягла на талію. Мене притиснули спиною до книжкових полиць, так, що корінці вп'ялися в лопатки, і я не встигла ні злякатися, ні зрозуміти.

Він схилився до мене, повільно, залишаючи мені час відсахнутися. Я бачила, як його губи наближаються, як падає на них тінь маски. Між нами лишилося не більше міліметра, і в цей міліметр вмістилося все: розум, що кричав про небезпеку, Себастьянове «дочекайся мене», страх, магія, що теплилася в мені.

І я подалася сама.

Це я перетнула відстань. Це мої губи зустріли його першими.

Він видихнув у мій рот, глухо, наче від страждання, і самоконтроль зламався. Поцілунок став голодним, глибоким, без жодної обережності. Так цілують того, кого шукали довго й уже не сподівалися знайти. Його долоня ковзнула по моїй спині, від лопаток донизу, повільно, відчутно, і шовк під нею став тонким, як подих. Я вигнулася назустріч і почула власний стогін, якого не впізнала. Пальці мої заплуталися в його короткому волоссі: не та довжина, не та стрижка, але руки не слухали. Він міцніше притиснув мене до себе, і я відчула, що ми обоє тремтимо в передчутті чогось більшого. Корсет, нещодавно міцно зашнурований, тепер здавався зайвим, ніби його шнурівка була єдиним, що ще стояло між нами.

В минулому, яке вже ніколи не повториться Ніколас завжди говорив мені, що я холодна як лід на вічно замерзлих вершинах, але зараз я горіла вся, я хотіла цього незнайомця і чітко усвідомлювала це.

Як, думаєте, це Андре?