Старий дуб маніжився в теплих променях ранкового сонечка. Ліниво помахав віттям білястим пухким хмаркам, що веселою ватагою пропливли повз нього від річки далі в глиб лісу. Струсонув вниз кілька старих всохлих гілляк і невдоволено затріщав – відганяючи дикого підсвинка, що намірився було поласувати молодими пагонами юних дубків.

    Все було спокійно, як завше: внизу біля коріння діловито копирсалися кроти, між опалого листя шурхотіли полівки, а в кроні час від часу обурено скреготіли сойки, перекрикуючи дзюрчання кропив’янок.

  Він навіть було задрімав, аж на лісовій дорозі вчувся стук кінських копит.

   Людина завернула до нього і зістрибнула з коня. Накинула повід на старий сучок і примостилася на траві, опершися спиною на стовбур.

 «Дивні ці люденята,­ – подумав  старий дуб.­ – Не сидиться їм на місці»

    Він зацікавлено спостерігав за цим чудернацьким створінням, зачудовано дивуючись. Воно то завмирало непорушно, як камінь, то підскакувало, ніби осою вжалене, ходячи туди-сюди. Довга руда, ніби лисяча грива, скуйовджувалася вітром, розлітаючись навсібіч. Іноді воно й скімлило, як те лисеня, а то сердилося, б’ючи своїм кулачком об його стовбур, ніби хотіло проломити.

    А врешті-решт знову сіло – і з його оченят закрапала роса. Та солона та гірка роса, яка випадає не так, як Творець заповідав – під ранок, а коли люденяті заманеться.

 Через деякий час воно перестало скімлити та росити і витягнуло дещо з пазухи.

 Старе дерево стривожено заскрипіло.

  Залізо.

 Залізо в руках люденяти, то завжди – не надобре. Хоч це і не важке блискуче жало дроворуба – від якої згинув не один його родич – але він захвилювався. 

 «А що як люденяті заманеться, ціпка вирізати з його якого онука?»

 Та руда нікого не зачепила  - лише довго дивилася, на тонкий металевий пазур в своїй руці. Нарешті, ніби щось вирішивши, вона швиргонула його далеко в ліс. І закрила обличчя лапами.

 «Дивні ці люденята.» - похитав кроною дуб.

 Десь далеко вчулося вовче виття. А ще одне майже поряд.

 Кінь злякано шарпонувся, зірвав повід і настрахано кинувся галопом геть.

   Старий вовк задумливо провів його поглядом та не побіг слідом. Він неквапом потрусив до дівчини. І сів за кілька метрів, вислопивши язик, мов той дворовий пес, вичікуючи.

Цей уривок  книги- фентезі Загублена слобода. Виклав черговий розділ.

Цей же уривок є в книзі-тренажері: Як би я був сторінкою тексту

Олюднення нелюдського.

 А ще  це приклад  ФОКАЛІЗАЦІЇ ТА ОДИВНЕННЯ - коротко, що це таке, і як застосовується при написанні творів в черговому розділі  

Інструментів літератора.