26. Напад.

         Старий дуб маніжився в теплих променях ранкового сонечка. Ліниво помахав віттям білястим пухким хмаркам, що веселою ватагою пропливли повз нього від річки далі в глиб лісу. Струсонув вниз кілька старих всохлих гілляк і невдоволено затріщав – відганяючи дикого підсвинка, що намірився було поласувати молодими пагонами юних дубків.

    Все було спокійно, як завше: внизу біля коріння діловито копирсалися кроти, між опалого листя шурхотіли полівки, а в кроні час від часу обурено скреготіли сойки, перекрикуючи дзюрчання кропив’янок.

  Він навіть було задрімав, аж на лісовій дорозі вчувся стук кінських копит.

   Людина завернула до нього і зістрибнула з коня. Накинула повід на старий сучок і примостилася на траві, опершися спиною на стовбур.

 «Дивні ці люденята,­ – подумав  старий дуб.­ – Не сидиться їм на місці»

    Він зацікавлено спостерігав за цим чудернацьким створінням, зачудовано дивуючись. Воно то завмирало непорушно, як камінь, то підскакувало, ніби осою вжалене, ходячи туди-сюди. Довга руда, ніби лисяча грива, скуйовджувалася вітром, розлітаючись навсібіч. Іноді воно й скімлило, як те лисеня, а то сердилося, б’ючи своїм кулачком об його стовбур, ніби хотіло проломити.

    А врешті-решт знову сіло – і з його оченят закрапала роса. Та солона та гірка роса, яка випадає не так, як Творець заповідав – під ранок, а коли люденяті заманеться.

 Через деякий час воно перестало скімлити та росити і витягнуло дещо з пазухи.

 Старе дерево стривожено заскрипіло.

  Залізо.

 Залізо в руках люденяти, то завжди – не надобре. Хоч це і не важке блискуче жало дроворуба – від якої згинув не один його родич – але він захвилювався. 

 «А що як люденяті заманеться, ціпка вирізати з його якого онука?»

 Та руда нікого не зачепила  - лише довго дивилася, на тонкий металевий пазур в своїй руці. Нарешті, ніби щось вирішивши, вона швиргонула його далеко в ліс. І закрила обличчя лапами.

 «Дивні ці люденята.» - похитав кроною дуб.

 Десь далеко вчулося вовче виття. А ще одне майже поряд.

 Кінь злякано шарпонувся, зірвав повід і настрахано кинувся галопом геть.

   Старий вовк задумливо провів його поглядом та не побіг слідом. Він неквапом потрусив до дівчини. І сів за кілька метрів, вислопивши язик, мов той дворовий пес, вичікуючи.

  ***

  Сандарія витерла рукавом мокру щоку, і глянула в той бік, де зник схарапуджений кінь. Перевела погляд на сіроманця.

 - Чого витріщився?! – вона шморгнула носом.– Чи думаєш злякаюся тебе?

  Золотаво-жовті зіниці вовка пильно стежили за кожним її рухом.

 – Мені все одно тепер!  Хоч роздери мене на шматочки – так навіть краще! – вона опустила голову, запустивши руки у своє густе волосся.

  Вовк легенько схилив морду вбік, злегка висолопивши язик.

 - А ні, то я хоч пішки звідси піду. Якомога далі від них всіх. Я не хочу! Хай самі розбираються з тінями, долею та прокляттями! – схлипувала дівчина. – Я не буду! Я не повинна! Я не хочу нікого приносити в жертву! Я хочу жити нормальним життям! Розумієш?!

   Вона підвела заплакане обличчя і сердито зиркнула на сіроманця. Здавалося: пошрамована сива мордяка вовка, скорчилась в співчутливій гримасі.

- Хочу бути звичайною нормальною дівчиною! Я його викинула! Все! Я йду! Я відрікаюсь!

 Сірий недовірливо вишкірився.

  - Скалься собі скільки хочеш! А я буду жити спокійним життям! Знайду собі якогось барона, народжу йому семеро дітей. І мої найбільші проблеми будуть: яке плаття вдягнути на зимній бал і за кого видати двоюрідну племінницю! – дівчина набурмосилася, склавши руки на грудях.

  Сіроманець рвучко повернув голову, в ту сторону де зник кінь – звідти ж роздалося протяжне  виття.

   Вовк нашорошив вуха, брудно-сіра шерсть настовбурчилася. Раптом він підскочив до дівчини й зразу ж відбіг на кілька ліктів в ту сторону звідки почулося завивання.

 - Що таке? – голос дівчини бринів роздратуванням.

   Сіроманець знову підскочив до неї, глухо гарикнув  і знову відбіг в сторону, але вже трохи далі.

 - Що ти з мене хочеш?! – дівчина нахмурилася. – Йти за тобою?

  Вовк заскімлив, підбіг до неї  та знову повільно затрусив шляхом, час від часу повертаючи голову – ніби запрошуючи  йти за ним.

 Сандарія важко зітхнула.

 – Добре. Йду вже. Але ти винен мені коня. А як не знайдеш, то я на тебе пожаліюся характернику.

   Вона піднялася і пішла слідом. Сірий фиркнув, завив і побіг вперед, ніби вказуючи шлях.

  Сандарія швидким кроком рушила навздогін.

  «Будь-що! Хай навіть схопитися з усією вовчою зграєю – аби тільки не залишатися на одинці зі своїми думками!»

 ***

    Останні кілька десятків метрів вона бігла навпростець, не обходячи зарості, – просто розрубуючи кущі, гілля та пагони, що захаращували шлях. Зірвалася, коли почула дитячий нажаханий вереск.

   Зарості раптово скінчилися і вона ледь не влетіла у воду невеличкого лісового озерця. 

   Зігнута чоловіча фігура в напівзотлілих лахміттях грабала в повітрі ручиськами, намагаючись вхопити дитину, що забилася між коріння старої верби.

  – Відчепися від неї! – зарепетувала Сандарія перше ж, що спало на думку. – Брудна свиня!

  Одоробло повільно повернулося. Дівчина поточилася назад, і перечепившися за коріння, впала в траву. Меч вилетів з ослаблої руки. Вона злякано задкувала поповзом, не відводячи нажаханого погляду від істоти.

   Рідкі жмутки довгого розпатланого волосся, шматки зогнилого м’яса разом з клаптями землистої шкіри, порожні очниці черепа, з яких випадали блідо-жовті черви – мертв’як лапав кістлявими цурпалками перед собою, шукаючи свіжу молоду плоть, що так смачно пахтіла.

   Важко ступаючи, він повільно загрібав перед собою. Вигнуті зеленкуваті нігті-пазурі шкряботіли по стовбурах, залишаючи  глибокі карби. Шматтям зривали  кору, розтинали, ніби гострою косою, кущі та гілля, борознили лісовий ґрунт.